Мимоволі він знову згадав Кінскі. Цей чоловік був у його лабораторії. Щоправда, з Кепом Ансоном, але Кеп, як усім відомо, міг так поринути в цікаву для нього справу, що забував про все на світі. Кінскі запевно знав цю Кепову рису і міг підсунути йому якусь книжку, а сам тим часом робив що хотів. Отже, Кінскі.
Мозок Брейда якось автоматично почав доповнювати цю версію деталями. Кінскі зустрічався з Ральфом. Ральф нахвалявся довести своєю роботою, що Кінскі просто телепень. Чи був Кінскі аж такий шанолюбець, щоб боротися, нічим не гребуючи, навіть убивством? Чи мав він намір убити ще й Брейда, аби вчитель не продовжив роботи свого учня? Він так зацікавився, чи Брейд не облишить Ральфових досліджень... а балон був уже готовий до вибуху. А може, він повитирав би гліцерол, якби Брейд запевнив його, що припинить експерименти. Чи рятунку для нього так чи так уже не було і Кінскі просто давав волю своїй патологічній цікавості.
Ні, неможливо! Щоправда, Кінскі був у місті в день Ральфової загибелі, але звідки він міг знати, як Ральф проводить експерименти, щоб детально спланувати злочин.
Брейд приклав холодні руки до палаючого чола. Ні, всі ці гадки та припущення навіяні звичайнісінькими людськими заздрощами, здоровим глуздом тут і не пахне.
Як могло прийти в голову хімікові-експериментаторові, якщо він не безнадійний психопат, боротися з можливим своїм суперником, вдавшись до такого підступного вбивства?
Але психопатом може бути кожен.
А якщо це не пов'язане зі смертю Ральфа? (Два різні злочини підряд? Такий неймовірний збіг обставин?) А проте міг же хтось мати зуб особисто на Брейда? Скажімо, не далі, як у суботу, він образив Фостера, зрештою... Ранке теж. Та невже аж настільки?
Брейдові пригадалась незвична приязність Ранке, якого він уранці зустрів на сходах. Чи не було то панібратство вбивці щодо своєї фактично приреченої на смерть жертви, вже не вартої того, щоб її ненавидіти?
А може, Літлебі? Адже він добряче втер йому носа в суботу, і це сьогоднішнє повідомлення теж могло бути своєрідною милостинею приреченому.
О боже! Ще й Літлебі! Брейд уже наледве гамував цю шалену круговерть думок. Невдовзі йому ввижатимуться привиди під ліжком, якщо він уже й Літлебі вважає здатним на такі речі. Досить цього!
Хоч би що там було. Дохені повинен знати про цей замах, бо кого б не підозрювати в злочинстві, доцент Луїс Брейд злочинцем бути не може. А якби виявилося, що обидва злочини вчинив один вбивця, то це знімало б з Брейда і підозру у вбивстві Ральфа.
Майже зовсім заспокоївшись, він присунув до себе телефон і накрутив номер.
— Дев'ятий відділок поліції,— почувся у слухавці офіційний голос.— Черговий офіцер Мартінеллі слухає.
— Чи можу я поговорити з інспектором Джеком Дохені? — підкреслено рівним голосом запитав Брейд.— А коли його можна сподіватися? Розумію. Ні, ні, ніхто інший не потрібен. Зрештою, це не термінова справа. Будь ласка, коли він дасть про себе знати чи повернеться, перекажіть йому, що дзвонив професор Луїс Брейд. Він мене знає. І скажіть, що я хотів би якнайшвидше побачитися з ним. Запишіть мій номер. Університету — два — тисяча, внутрішній — сто двадцять п'ять. Так, дякую.— Брейд поклав трубку і ще довго не міг відірвати очей від апарата. Нарешті подумав: непогано було б під'їсти. Вирішив не йти на підобідок до кав'ярні, а лише взяв сендвіч і мерщій повернувся до себе, намагаючись дорогою уникати людей. Він не міг довіряти оточенню, поки не знав, хто замірявся його вбити. Вбити отут, за замкненими дверима...
Брейд випив каву прямо з пакета, не дожидаючи, поки напій прочахне, і тільки тепер помітив, що забув додати вершків.
Надходив час занять — перша година, і Брейд згадав, що має зайти до студентської лабораторії.
Він замкнув за собою двері, перевірив надійність замка, натиснувши разів з кілька на клямку (цікаво, чи зможе він знову залишати двері незамкненими, а як зможе, то коли?). І подався довгим коридором до студентської лабораторії.
Чарлі Емет готувався показати студентам, як одержують під тиском семикарбазон. Це означало, що десь за чверть години Емет почне лагодити скляну "бомбу", злютовуючи над полум'ям газового пальника краї товстостінної скляної рурки, причім перемички повинні бути без деформації, однакової товщини і, звичайно ж, без дефектів. Адже в ході реакції тиск випарів усередині "бомби", коли її підігрівати, сягне рівня кількох атмосфер, і її корпус має витримати.
Брейд завжди хвилювався, проводячи такі експерименти, бо певна ймовірність вибуху була завжди, а в програмі предмету такі демонстрації належали до числа обов'язкових.
Звичайно, Емет був мастак у цьому ділі. Брейд не раз спостерігав, як той готувався до таких демонструвань. Бачив його пильний погляд, спрямований на полум'я, де вмілі й певні руки поволі повертали належно розігрітий кінець скляної рурки.
Змастити різьбу кисневого редуктора гліцеролом міг тільки хтось із такими вправними руками та холодним, як крига, серцем.
На цю думку Брейда зразу ж охопив сором. Чарлі Емет? Оцей безхарактерний Чарлі Емет? Бога ради, який він міг мати мотив? (Зайшла Роберта Гудх'ю, несміливо, мигцем усміхнулась йому й квапливо рушила до бічного столу, щоб зробити останні маніпуляції з приготованими ще зранку хімікатами для сьогоднішніх занять.)
Брейд зиркнув на годинника. До першої лишалося п'ять хвилин. Отже, за п'ять хвилин студенти заповнять лабораторію. Брейд чомусь зі смутком подумав, що життя викладача, власне, тісно пов'язане з годинником — принаймні з півдесятка видів роботи викладача починаються у чітко визначений час: лекції, лабораторні заняття, всілякі семінари та засідання кафедри.
Хвилинна стрілка наближалася до дванадцяти, коли ввійшов перший студент і розгорнув та одяг чорний гумовий фартух.
— Добрий день, професоре! — шанобливо привітався студент, поклав книжки на один із столів і розгорнув свій обпалений кислотними краплинами підручник для лабораторних занять.
Тільки-но він закінчив свої приготування, як з однієї книжки випала пака згорнених аркушів; студент пильно глянув на неї, й на зміну подивові на його обличчі з'явилося занепокоєння, що межувало з переляком. Він кинувся з цими паперами до Емета, що саме порався у протилежному кутку лабораторії.