Але тут Кеп Ансон перебив його:
— Наш Джо був такий ласкавий, що завітав учора до мене і провів цілий вечір над рукописом моєї книжки. І вона йому дуже сподобалася.— Старий самовдоволено хихикнув.
— Так, звичайно,— озвався Кінскі.— Хімікам потрібна така книжка. Надто багато хіміків живе тільки сучасним. Математики та фізики, скажімо, знають історію своїх, наук, тож нові знання, як правило, доповнюють старі. Натомість у хімії нові знання, як мені здається, просто витісняють старі. Ми схильні забувати старе. І на сьогодні багато чого забуто. Тим часом старі знання повинні бути основою для нових. Не можна правильно зрозуміти нове, не знаючи, що йому передувало.
— Ваша правда,— пробурмотів Брейд.
— І саме Кеп утокмачив це нам, еге ж? Щоб опрацювати такий, як у нього, матеріал, вже не досить бути просто хіміком. Треба бути ще й філософом. І Кеп саме такий автор...
Кеп знову захихотів, а Брейд кивнув, хоч і ствердно, але не зовсім охоче. Справжнє освідчення в любові. Суцільні дифірамби. Набридло. Його брала дедалі більша досада.
— Щоправда, давніше,— провадив Кінскі,— я ніколи б не надумав про Кепа, як про філософа. Тільки як про педанта, поборника суворої дисципліни.
— Я пам'ятаю його таким самим,— мляво посміхнувся Брейд.
— Ви повинні його пам'ятати вже м'якшим. А за моїх студентських літ йому було тільки тридцять з гаком. Надзвичайно енергійний, а що вже вреднющий! Пам'ятаєте, Кепе, ви загадали провести реакцію, а я осмілився сказати, що це даремна трата часу. Що тоді було! Страшно сказати. Аж у вухах лящало. Відтоді й прозвали його Кепом. Б'юсь об заклад, ви не знаєте справжнього імені Ансона. Можу також присягтися, що й ніхто його не знає, хіба що потрапили до рук якісь документи! — Кінскі, здавалось, був дуже задоволений собою.
Брейд не приховував свого зацікавлення.
— То це ви охрестили Ансона Кепом?
— Так. А знаєте, чому я зупинився на прізвиську Кеп?
— Здогадуюсь. Мабуть, зіграло свою роль ім'я відомого тогочасного бейсболіста, якого теж звали Кеп Ансон. Так я думав досі.
— Слава бейсболіста сприяла хіба закріпленню прізвиська, але до його вибору не мала ніякого стосунку.
— А ще я чув, ніби наш Кеп колись мав власну яхту.— Така гадка видалася Брейдові кумедною, і він додав: — А може, йшлося лише про човен.
Кеп Ансон, якого їхня розмова починала гнівити, врешті не витримав:
— Усе це нісенітниці, дурниці,— вереснув він і владно застукотів ціпком у підлогу.
— Ба, ні,— жваво заперечив Кінскі,— не дурниці, а незаперечний факт з Ансонового життя. Отож повертаюся до інциденту з тою клятою реакцією. Ансон ладен був спустити з мене шкуру, а що вже лаяв, що вже коренив! І коли вже здавалося, що він от-от зареве, як звір, Ансон раптом замовк. Пильно глянув на мене і, не відводячи важкого погляду, почав: "Кінскі, затям раз і назавжди: поки ти працюєш, під моїм керівництвом, мусиш виконувати мої накази, як накази капітана на кораблі. Думай собі, що душа забажає, але тоді, коли я скажу тобі, що і як ти повинен думати. З цієї хвилини ти повинен беззастережно підкорятись моїм вказівкам. Бо я тут капітан, а ти всього-на-всього юнга. Ясно?" Отак воно було. Саме так. І від того дня я не звертався до нього інакше, як Кеп. Помалу всі звикли до такого звертання, і вже ніхто не називав його інакше.
Ансонові очі палали люттю.
— Нічого подібного ніколи не було!
Із співчуття до свого вкрай збентеженого вчителя Брейд вирішив змінити тему розмови і повернувся до питання, порушеного, на початку зустрічі.
— Якщо ваша ласка, докторе Кінскі, я все ж хотів би почути, як ви оцінюєте перспективи синтезу альдостерону,— сказав він.
— Буде видно, буде видно,— нервово задріботів Кінські.— На мою думку, перспективи непогані, хоча ви, оскільки я знакю, цілком протилежної думки.
— Протилежної? Чому? Я ж майже незнайомий з вашою методикою.
— Я мав на увазі вашого аспіранта,— обличчя Кінські автоматично прибрало сумного виразу.— Я так шкодував, коли довідався, про трагедію.
— Тут уже нічим не зарадиш,— тихо сказав Брейд.— Але з моїх аспірантів ніхто не мав дотичності до синтезу альдостерону.
Тепер уже Кінські здивувався:
— А загиблий? Як пак його прізвище... Нойфельд. Він був непохитно переконаний, що за моєю методикою годі одержати альдостерон. Страх самовпевнений молодик. Випалив мені це прямо в живі очі.
— Ви знали Нойфельда? — вигукнув Брейд.— І розмовляли з ним?
— Певна річ. На торішньому з'їзді Товариства американських хіміків у Атлантік-Сіті.
— Тепер пригадую: він їздив туди. Я ще тоді домігся, щоб витрати на цю подорож відшкодувати з фондів кафедри. Але він і словом не обмовився про зустріч з вами.
Кінскі зневажливо пирхнув.
— Мабуть, не надавав справі такої ваги, щоб згадувати про неї. Він підійшов до мене після виступу, відрекомендувався і категорично заявив, що я не здійсню успішно синтезу за моєю методикою. Не вважав за потрібне бодай пояснити, що, на його думку, було в ній хибне. Фактично, він обізвав мене в живі очі дурнем. Минув уже майже, рік, а я ніяк не можу забути цього. До речі, Брейде, а що буде з цією роботою тепер, коли його вже немає?
Цікаво, був це виплід Брейдової розбурханої уяви чи в очах Кінскі справді спалахнула іскра цікавості, коли він ставив це запитання?
Розділ 12
Хоч би що там було, запитання заскочило його зненацька і примусило на якийсь час замислитись. Брейд глянув на Кінскі, відтак перевів погляд на Ансона. Старий міцно стис бліді сухі вуста, наче під гнітом образи, що осіла в пам'яті з часу їхньої останньої розмови на цю тему.
Що ж мені відповісти, вагався Брейд.
— Бачте, докторе Кінcкі,— почав Брейд ухильно.— Я просто ще не мав часу на щось зважитись...
Але Ансон сердито урвав його:
— Він надумав продовжувати Нойфельдову роботу. І зауваж, Кінскі, всупереч моїй думці! Певно, я зовсім постарів, бо у давнину мої хлопці слухалися моїх порад.
— Нічого не вдієш,— знітився Кінскі.— Усі ми старіємо.
Запала мовчанка, ніякова й прикра для всіх трьох. Аж ось Кінскі підвівся і почав прощатися:
— Радий був зустрітися з вами, докторе Брейд! Якщо завітаєте в мої краї і матимете трохи часу, неодмінно заходьте, будете бажаним гостем.