— Що сталося, панотче? — спитала графиня з дочірньою турботливістю.
— Як би я хотів, щоб усі нещастя, послані вам десницею Всевишнього, випали на мою долю,— відповів нормандець.— Але, шановний друже, перед таким випробуванням нам залишається тільки змиритися.
— Та хіба може спостигнути мене кара, страшніша за ту, яку посилає мені провидіння, користуючись моїм чоловіком як знаряддям свого гніву?
— Приготуйтеся, дочко моя, до гіршого зла, аніж те, якого ви колись боялися з вашими благочестивими приятельками.
— В такому разі я маю дякувати Господу, що він зволив обрати вас для ознаймування мені своєї волі,— відповіла графиня.— В такий спосіб скарби його милосердя падають на мене разом із громами і блискавками його гніву; так, вигнавши Агар, він показав їй у пустелі водне джерело.
— Він виміряв кару, врахувавши щирість вашої покори і тягар ваших гріхів.
— Кажіть, я до всього готова.— Тут графиня звела очі догори і додала: — Кажіть, пане Фонтанон.
— Ось уже сім років, як пан де Гранвіль чинить гріх перелюбства з наложницею, від якої в нього двоє дітей; на утримання цієї побічної сім'ї він розтратив понад п'ятсот тисяч франків, які по праву належать сім'ї законній.
— Я хочу в усьому переконатися на власні очі,— промовила графиня.
— І не думайте про це! — вигукнув абат.— Ви повинні простити, дочко моя, і молитися, щоб Господь просвітив вашого чоловіка, якщо тільки не побажаєте вдатися до засобів, наданих вам законом людським.
Тривала розмова абата Фонтанона з його духовною дочкою викликала в ній різку зміну; провівши абата, графиня з'явилася серед слуг мало не з рум'янцем на щоках і налякала їх своєю гарячковою метушливістю: вона звеліла подати карету, потім розпрягти коней, за одну годину разів із двадцять міняла розпорядження, поки близько третьої години прийняла, мабуть, дуже важливе рішення і поїхала, вразивши домашніх раптовим порушенням усіх своїх звичок.
— Чи повернеться пан до обіду? — запитала вона перед від'їздом у камердинера, з яким звичайно не розмовляла.
— Не обіцяв бути, ваша вельможність.
— Ви відвезли його вранці в суд?
— Авжеж, ваша вельможність.
— Але ж сьогодні понеділок.
— Понеділок, ваша вельможність.
— Хіба він буває тепер у суді по понеділках?
— Нехай тебе дідько вхопить! — вигукнув служник, почувши, як, сідаючи в карету, графиня сказала кучерові:
— На вулицю Тетбу.
Мадмуазель де Бельфей плакала. Безмовно стоячи біля своєї подруги, Роже тримав її за руку й дивився то на маленького Шарля, який мовчав, нічого не тямлячи в горі заплаканої матері, то на колиску заснулої Ежені, то на Кароліну, чиї сльози скидалися на дощ, пронизаний ясним промінням сонця.
— Так, це правда, мій ангеле,— озвався Роже по довгій мовчанці,— у цьому весь секрет: я одружений. Але колись, маю надію, ми будемо з тобою нерозлучні. З березня моя дружина перебуває в безнадійному стані, я не бажаю їй смерті, але якщо Богові буде вгодно покликати її до себе, вона буде мені здається, щасливіша в раю, ніж на цьому світі. Земні страждання й земні радощі їй однаково чужі.
— Як я ненавиджу цю жінку! Як могла вона зробити тебе нещасним? Одначе цьому нещастю я завдячую своє раювання.
— Сподіваймося, Кароліно! — вигукнув Роже, цілуючи її.— Хай не лякає тебе те, що міг наговорити цей абат. Правда, духівник моєї дружини — людина небезпечна, і він має великий вплив у конгрегації, але якщо він спробує розбити наше щастя, я зумію вжити заходів.
— Що ж ти зробиш?
— Ми поїдемо в Італію. Доведеться втікати звідси.
В сусідній вітальні почувся крик; здригнувшись, Роже і мадмуазель де Бельфей кинулися туди і побачили графиню, що лежала непритомна. Коли пані де Гранвіль прийшла до тями, вона глибоко зітхнула, помітивши біля себе графа та свою суперницю, яку вона мовчки відштовхнула з виразом найглибшої зневаги.
Мадмуазель де Бельфей підвелася і хотіла вийти.
— Ви у себе вдома, пані, залишіться,— сказав Гранвіль, утримуючи Кароліну за руку.
Граф підняв умирущу дружину, доніс її до карети і сів туди разом з нею.
— Як ви дійшли до такого, що стали мене уникати, бажати моєї смерті? — спитала графиня кволим голосом, дивлячись на чоловіка з обуренням і болем.— Хіба я не була молодою? Ви вважали мене гарною, в чому ж ви можете дорікнути мені? Хіба я вас зраджувала, хіба я не була доброчесною й обачною дружиною? В моїм серці жив тільки ваш образ, нічий голос не милував мого слуху. Який обов'язок я порушила, в чому відмовила вам?
— У щасті,— відповів граф переконано.— Ви знаєте, пані, Богові можна служити по-різному. Деякі християни уявляють, що попадуть у рай, якщо стануть ходити до церкви, читати "Отче наш", вистоювати обідню й уникати гріхів. Таким християнам, пані, уготовано пекло, вони не любили Бога ради нього самого, не служили йому так, як він того вимагає, не приносили йому ніякої жертви; попри зовнішнє смирення, вони жорстокі до свого ближнього. Вони бачать лише закон, букву, але не сутність християнства. Так учинили й ви зі своїм земним чоловіком. Ви пожертвували моїм щастям заради спасіння своєї душі, ви проказували молитви, коли я приходив до вас із серцем, переповненим радістю, ви плакали, тоді як своєю присутністю могли б звеселити мій робочий кабінет, ви ні разу не пішли назустріч моїм бажанням.
— Але ж ваші бажання були гріховні! — палко вигукнула графиня.— Невже ж, аби догодити вам, я повинна була занапастити свою душу?
— То була б жертва, і в жінки, яка вміє любити, стало б мужності мені її принести,— холодно відказав Гранвіль.
— О Боже, ти чуєш його! — вигукнула вона, плачучи.— Хіба ж вартий він молитов, постів і самокатувань, якими я виснажувала себе, щоб спокутувати і його, і свої гріхи? Навіщо тоді доброчесність?
— Щоб потрапити до раю, моя люба. Не можна бути водночас дружиною земного чоловіка і небесного Христа: це була б двомужність. Треба зробити вибір між чоловіком і монастирем. Заради життя майбутнього ви вигнали із своєї душі всяке почуття любові й відданості, які Бог навіяв вам до мене, і зберегли для світу лише ненависть...
— Хіба я не любила вас? — спитала вона.
— Ні, пані.
— Що ж таке любов? — мимоволі вихопилося в графині.