А гроші — це вже відданий Михайло напоумив позичити у нового знайомого, який сам повернувся з "мест, не столь отдаленных", жив тепер неподалечку від них у Богуславі і з ними заприятелював.
Хороші люди завжди до неї, Марії Олександрівни, тяглися.
От і поїхав її Богдан, старший син, із супутником — "мужчиной, приятным во всех отношениях", і цілком мирно, не дратуючись, провели в дорозі час. Титовський їв і спав, спав і їв, а Богдан дивився, думав, згадував і намагався подолати і сум, і тривогу, і зайві бажання.
Але чим ближче була мета подорожі — Астрахань, тим дужче не давало спокою одне бажання — потаємне і невідступне і яке він мусив здійснити що б там не було.
•і" ^" "і"
Від суму, на щастя, відволікали дрібниці, дорожні потреби, і навіть деякі розважали, про які слід було написати матері, щоб вона теж трохи розважилася і заспокоїлася за нього,
Навіть власним коштом досить довга дорога аж з Катеринославщини: Новомосковськ—Ростов-на-Дону—Калач—Царицин—Астрахань.
Розважив Богдана і повернув, хоч на короткий час, властивий у молодості гумор — Ростов.
Спочатку він порадився з Титовським, ну, зовсім по-приятельськи, вигадавши цілком вірогідний мотив,— незручно, мовляв, з'являтися до астраханського губернатора, який особисто мав направити його далі, у такому обтріпаному вигляді, адже все ж таки він кандидат математичних наук, закінчив Санкт-Петербурзький університет.
— Аякже, аякже,— підтакував Титовський, задоволений з спокійного, ледь жартівливого тону Богдана Панасовича.— Та це ми встигнемо зробити в Ростові. Зайдете в крамницю, купите якийсь пристойний костюмчик.
— Пристойний, але недорогий,— зауважив Богдан Панасович.— Адже я жив у Ростові, я знаю там крамниці.
— Зробимо, зробимо,— погодився Титовський, а що той жив у Ростові — хіба він сам не знав? Саме ж у Ростові було Богдана Панасовича Марковича заарештовано за те, що переховував політичного злочинця, народовольця Івана Манучарова, Манучар'янца, який втік з харківської в'язниці. Обидва чинили, як записано в справі, "збройний опір". Цього Богдана Марковича вже давно взяли на замітку, ще як він жив у Москві і вештався по робітничих артілях, може, ще там заарештували б, та він раптово зник і опинився згодом у Ростові. Працював собі ніби спокійно викладачем математики, та от, виходить, не поривав своїх зв'язків. Ну, того Манучарова присудили на п'ятнадцять років у Шліссельбург, а цього на заслання, в Астраханську губернію. Теж не мед, проте жити можна.
"І навіщо це йому все здалося? — думав Титов-ський.— Видно, такий гарний мужчина був, зараз, звичайно, охляв у тюрмі, та ще й хворів довго, освічений, за кордоном змалку жив і потім до Парижа їздив... На біса це йому все — оті підпільні друкарні, "ходіння в народ", ремісником після Петербурзького університету працював, а міг би на вигідній посаді бути, жив би та й жив із сім'єю у повному достатку... Вже ж не юнак... А взагалі — людина приємна, не горда, і, видно, свого часу любив і погуляти, і пожартувати".
Одне непокоїло Титовського — не захворів би у дорозі, і не з особливого жалю до супутника, а просто тоді клопоту не оберешся, та ще завжди при пересадках морока з багажем — книжок везе хтозна-скільки. Без цього подорож була б для нього цілковитим відпочинком — ніякого тобі бруду поліцейського життя, чом і не піти з ним у крамницю, хай приодягнеться.
Навіть приємніше буде з ним з'явитися в канцелярії генерал-губернатора — не чортзна-що супроводив!
Отак міркував Титовський, і в Ростові-на-Дону пішли удвох до крамниці готового одягу. Титовський тримався як добрий знайомий, щоб не притягати нічиєї уваги, а коло невеличкої крамниці з вивіскою "Паризька мода" лишився на вулиці, розглядаючи у вітрині манекен — молодика з ідіотським обличчям у костюмі з претензією на якусь екстравагантність.
У крамниці молодий прикажчик з не менш "розумним" обличчям, ніж у манекена, поглянув презирливо на Богдана Панасовича і, кинувши перед ним недбало поганенький костюм, назвав з апломбом ціну — дорогу і для такого костюма і неможливу для покупця. Богдан Панасович трохи не скипів, та стримався і почав торгуватися, хоча ніколи цього не робив.
— Ну, хоч три карбованці уступіть.
— Ніяк не можу,— уперто й пихато твердив прикажчик.— Ну, четвертак вже, бог з вами, збавлю.
— Який четвертак? Ви ж самі бачите, який нікудишній матеріал.
— І не кажіть, добродію,— закопилив той губу. Навіть із цим справді поганеньким матеріалом
не хотілося розставатися, йти кудись-інде.
У цю мить зайшов, очевидно, сам хазяїн, старий єврей; прикажчик ще нахабніше і неприступніше заговорив з Богданом Панасовичем. Раптом старий здивовано мовив:
— Добрий день! Як давно ви нічого не купували у нас! Ви кудись їздили? — І тут він буквально вирвав з рук прикажчика костюм.— Що ти даєш панові? Ти не бачиш, що такому панові треба? Пробачте ласкаво! Він торгується з паном за якісь три карбованці і дає хтозна-що! Вийми мерщій брюки з тієї полиці, трикові. Вони підійдуть до піджака. У вас, пане, буде чудова літня пара. Жилет сюди не потрібно. За все десять карбованців. Це вас влаштовує?
Це виходило навіть дешевше, ніж виторговував сам покупець.
Приміряючи до постаті Богдана Панасовича піджак, старий прошепотів по-німецьки:
— Sind Sie jetzt frei? Ich weiss alles! 1
Богдан скосив оком на вікно. Там стовбичив його супутник. Старий болісно зітхнув.
— Може, вам ще шо треба, шановний пане? Ми постараємось швидко все зробити.
Богдан усміхнувся. Йому стало радісно не від виторгуваних грошей, а від тепла сторонньої людини, яку він, може, не впізнав, коли б зустрів не в крамниці.
— Ви знаєте що,— згадав Богдан, — у мене є шматок чесучі, я хотів би зробити літній капелюх, знаєте — "здрастуй-прощавай", чи можна було б зробити швиденько? Я завтра їду далі.
— О! Ви ще питаєте, чи можна швидко зробити! А хто робить найкращі капелюхи в усьому Ростові? Мій брат Ісаак, от хто робить. Він вам зробить на завтра за останнім паризьким фасоном "здрастуй-прощавай".— І додав, примруживши одне око: — Хай так і вийде — кому "здрастуй", а кому "прощавай",— і багатозначно зиркнув на вулицю, саме прикажчик вийшов. Старий дбайливо загорнув пакунок. Богдан вдячно потиснув йому руку і вийшов, задоволено притуляючи до грудей обнову.