без ніякого виразу і майже позбавлений плоті.
— Ну-бо. Ви ж не можете цим і обмежитись. Не можете.
Алеєю повз них раз у раз проходили люди. Пройшла жінка з дитиною і кошиком, молода жінка в простій поношеній, але чистій накидці. Вона обернула своє просте, ясне й лагідне обличчя до чоловіка, якого Мазершед назвав Інгерсолом, і щось сказала лагідно й спокійно. Потім подивилась на суддю лагідним і відкритим поглядом, в якому не було ні зухвалості, ні надмірної сором'язливості, і рушила далі.
— Ну-бо. Ви ж не можете. Не можете так.— Його обличчя поступово втрачало будь-який вираз. Він ще не договорив, як воно вже стало непроникним, і слова "Не можете. Не можете" він повторював тоном людини, що поринула в задуму.— Не можете,— промовив він.— Тобто вас слід розуміти так, що ви нічого не можете мені сказати? Що ви не знаєте? Що ви, навіть ви, не знаєте? Ви, Роберт Інгерсол? Роберт Інгер-сол? — Сусід не ворухнувся.— І це Роберт Інгерсол каже мені, що я двадцять років спирався на очеретину, таку ж хистку, як і я сам?
Сусід усе не підводив очей.
— Ви бачили молоду жінку з дитиною, вона тільки-но пройшла. Підіть за нею. Подивіться їй в обличчя.
— Молода жінка. З ди...— Суддя подивився на нього.—Ага. Розумію. Авжеж. Я подивлюся на дитину й побачу рубці! Потім я маю подивитись на жінчине обличчя. То це й усе?
Сусід не відповідав.
— То це така ваша відповідь? Ваше останнє слово?
Сусід не ворухнувся. Верхня губа в судді сіпнулася. Порух цей передався вище, до очей, під якими мішкувато обвисла шкіра,— здавалось, то розпука, горе, спалахнувши востаннє, ніби вогонь перед тим, як згаснути, відбились у нього на обличчі тьмяним прикінцевим полиском ледь вищирених мертвих зубів. Він підвівся і сховав фотографію назад у портфель.
— І цей чоловік каже, що був колись Робертом Інгерсол ом!
На обличчі судді з'явилося щось подібне до посмішки, але очі його не посміхалися.
— Це ж я не доказу шукав. Хто-хто, а я вже знаю, що доказ — то просто софізм, який винайшла людина, щоб виправдати перед собою та своїми ближніми власну сліпу хтивість і глупоту. Зовсім не доказу я шукав.
Затиснувши палицю й портфель під пахвою, він скрутив ще одну тоненьку цигарку.
— Не знаю, хто ви, але я не вірю, що ви Роберт Інгерсол. Та хоч би ви й були ним, я б усе одно, мабуть, не міг би в цьому переконатись. В усякому разі, існує певна внутрішня закономірність, якої мусиш дотримуватись, байдуже, слушна вона чи ні, бо лише завдяки їй людина може колись померти. І полягає вона в тому, що я був і я є; що я є і я буду, аж поки надійде мить, коли мене не стане. І потім мене вже ніколи не буде. Як то воно сказано? Non fui. Sum. Fui. Non sum K
Тримаючи в пальцях незапалену цигарку, він подумав, що треба пройти далі. Але натомість зупинився й подививсь на дитину. Мале сиділо тут-таки на алеї, біля ніг жінки, круг нього стояли чи й просто валялися дрібненькі олов'яні чоловічки. Збоку лежав перекинутий і порожній тепер кошик. Тоді суддя завважив, що чоловічки ті — римські солдати, кожен на свій лад скалічені й побиті: хто без голови, хто без рук чи ніг; знеможені й незбагненно войовничі, вони лежали то ницьма, то горілиць, розкидані довкола у милостивому й незбагненному поросі. На обох ступнях у дитини, якраз посередині, були невеличкі рубці. Третій рубець виднів на долоні простягненої руки, а поки суддя трохи насмішкувато й здивовано приглядався до малого, той змахнув рукою й тих чоловічків, що стояли, і він побачив тепер четвертий рубець. Дитина почала плакати.
— Ш-ш-ш,— промовила жінка.
Вона підвела погляд на суддю, потім схилилась навколішки і порозставляла солдатиків. Личко дитини було в брудних патьоках, вона все плакала, голосно н повільно, без пристрасті й без сліз.
1 Мене не було. Я є. Я був. Мене нема (латин.).— Давня латинська епітафія.
— Глянь-но! — промовила жінка.— Бачиш? Ось-о! Ось і Пілат! Глянь-но!
Дитина стихла. Без плачу вона сиділа в поросі й дивилась на солдатиків таким самим незрозумілим поглядом, що й у них був,— старечим, стриманим і байдужим. Жінка поперекидала солдатиків назад у порох.
— Дивись! — скрикнула вона ніжно й дзвінко.— Бачиш?
Хвильку дитина сиділа ще тихо. Тоді знову почала плакати. Жінка підвела малого, сіла з ним на лаві і стала поколихувати його взад-вперед, поглядаючи вгору на суддю.
— Годі вже, годі,—приказувала вона.—Годі вже тобі.
— Він недужий? — запитав суддя.
— Та ні. Просто йому набридли ці іграшки, як то в дітей буває.— Вона ніжно й безтурботно поколихувала дитину.— Годі вже, годі. Ось дядечко на тебе дивиться.
Дитина все плакала.
— А в нього нема інших іграшок? — запитав суддя.
— Чому нема, є. їх стільки, що поночі я боюся по хаті ходити. Але солдатиків він любить найбільше. Вони у нього від одного старого добродія, що живе тут нібито вже давно. Цей добродій дуже багатий, він має сиві вуса й витрішкуваті очі, як у старих людей, що не знають міри в їжі; я так йому й кажу. В нього є лакей, що носить його парасольку, пальто й плед, і деколи цей добродій сидить тут із нами годину чи й більше, і балакає, і дихає так важко. При собі він завжди має цукерку абощо.
Жінка дивилась на малого, обличчя її було задумане й лагідне. Дитина все плакала. Суддя стояв і трохи насмішкувато й розгублено приглядався до брудних дитячих ніг у рубцях. Жінка підвела очі й перехопила його погляд.
— Ви дивитесь на ці сліди й думаєте, звідки вони в нього, так? То зробили йому діти, коли гралися. Звісно, вони й гадки не мали, що йому боляче. Певно, це вразило їх не менш, ніж його. Знаєте, як то з дітьми буває, коли їм робиться нудно.
— Я розумію,— мовив суддя.— В мене теж був син.
— У вас є син? Чого ж ви не привели його сюди? Нехай би й він погрався нашими солдатиками, ми були б тільки раді.
Зуби в судді ледь зблиснули.
— Гадаю, він трохи вже завеликий, щоб гратися іграшками.—Суддя дістав із портфеля фотографію.— Ось такий був мій син.
Жінка взяла фотокартку. А дитина все плакала, тепер уже голосно.
— Та це ж Говард! Ну, то ми його бачимо кожний день. Він щодня тут проїжджає. Деколи він зупиняється і дозволяє й нам трошки проїхатись. Я йду поруч і підтримую малого,—додала жінка, підвівши погляд на суддю. Вона показала фото дитині.— Дивись! Бачиш, це Говард на своєму поні. Бачиш?