У цьому пеклі ми знаходимо наших давніх знайомих: Вавжона Топорека і його дочку Марисю. Панство, якого вони сподівались, було тільки сном, і як сон — зникло, а дійсність постала перед ними тісною, запалою в землю кімнатою з одним вікном і повибиваними шибками. На стінах кімнати темніє гидка пліснява і вологі плями, під стіною стоїть заіржавіла й дірява залізна грубка і столик на трьох ногах; у кутку— оберемок ячмінної соломи замість ліжка.
Оце й усе. Старий Вавжон, стоячи навколішках біля грубки, шукає, чп не залишилось у холодному попелі картоплини, знову й знову даремно береться тукати... вже другий день. А Марися сидить на соломі, обхопивши коліна руками, й нерухомо дивиться в підлогу. Дівчина хвора і змарніла. Цс ніби й та сама Марися, але колись рум'яні щоки її глибоко позападали і вкрилися хворобливою блідістю, всі риси загострились, очі стали великі й задивлепі в одну точку. З обличчя видно, що таки далися взнаки гнпле повітря, журба та злиденне харчування. Вони їли саму картоплю, але другий день нема вже й картоплі. І тепер вони зовсім не знають, що їм робити й чим жити далі. Минає третій місяць, як вони мешкають у цій ямі, і грошей у них вже не лишилося. Старий Вавжон намагався питатись роботи, та ніхто навіть не розумів, чого він хоче; він ходив у порт, хотів носити паки або вантажити вугілля, але у нього не було тачки, та й ірландці одразу наставили йому синців під очима; хотів був стати з сокирою на будівництво доків, та його знов побили. До того ж який з нього робітник, коли він не розуміє, що йому кажуть? Куди тільки не простягав руку, до чого не брався, куди не звертався, з нього глузували, одпихали, штовхали й били; так він нічого й не знайшов, ніде не міг і цента заробити або випросити. Волосся від журби у нього зовсім побіліло, він втратив надію, гроші скінчились, і починався голод.
На батьківщині, між своїми, якби і втратив усе, якби його змучила хвороба, якби діти вигнали з хати, то... зміг би взяти костура в руки, стати під хрестом на роздоріжжі або коло дверей костьолу і співати: "Ласкавий боже, зглянься на мої сльози". Пан би проїхав, дав би десять грошів; пані з брички послала б дитя з монеткою в рожевій ручці, і воно дивилося б на старця широко розкритими очима; хлоп дав би півхлібини, баба — шматок сала, і можна було б жити, як тому птахові, що не оре й не сіє. А якби стояв під розп'яттям, то мав би над собою його руки, вгорі небо, а навколо поля, і в тій сільській тиші бог почув би молитву. А в цьому місті щось так страшно гучало, ніби в якійсь велетенській машині, тут кожен рвався вперед, дивився тільки поперед себе й ніколи не бачив чужого нещастя. Тут просто голова йшла обертом, ні до чого не зводились руки, очі не могли добачити всього навколо, а думки одна одну пошибали. Тут все було якесь дивне, чуже, противпе і таке розгонисте, що кожен, хто не міг у тому вирі крутитись, мусив вилетіти з колеса й розбитись, як череп'яний горщик.
Боже мій! Яка різниця! У спокійних Ліпинцях Вавжон був господарем і засідателем, мав свою землю і пошану від людей, мав щодня ложку страви; в неділю виходив із свічкою до вівтаря; а тут він останній з останніх, ніби той пес приблудний на чужім подвір'ї — боязкий, тремтячий, скулений і зголоднілий. В перші дні його нещастя пам'ять йому говорила: "Краще тобі було в Ліпинцях". А сумління кричало: "Вавжоне, нащо ти покинув Ліпинці?" Нащо? Бо його самого бог покинув. Ніс би чоловік свій хрест, коли б бачив десь кінець тієї хресної дороги; але він добре знав, що кожен день буде все тяжчою покутою, і сонце щоранку освітлюватиме щораз більші його й доччині злидні. Що ж? Може, йому взяти мотузка, зробити зашморг, проказати молитву й повіситись? Він не здригнеться перед смертю, але що станеться з дочкою? Думаючи про все це, Вавжон відчував, що його покинув не тільки бог, а кидає здоровий глузд. У тій темряві, що його огорнула, він не бачив жодного просвітку, а неймовірного болю не міг би навіть назвати.
Найбільше давалася йому взнаки туга за Ліпинця-ми. Вона мучила його вдень і вночі, і мучила тим страшніше, що він не знав, що воно таке, чого йому треба, чого його селянська душа прагне і чому її крає така мука; а йому треба було соснового бору, полів, і критих соломою хат, і панів, і хлопів, і ксьондзів, і всього того, над чим висне рідне небо, до чого серце як прикипить, то вже не одірвеш, а як одірвеш, то воно спливе кров'ю. Вавжон почував, що його щось ніби вганяв в землю. Часом йому хотілось рвати на собі волосся, гатити головою в стіну або впасти на землю й вити, як пес на цепу, або несамовито гукати— до кого?*—він сам не знав. І от він уже гнеться
під цим незнаним тягарем, уже падає, а тут чуже місто гуде й гуде; Вавжон стогне й волає до Ісуса, але тут ніде нема хреста, ніхто йому не відповідає, тільки місто гуде й гуде, а на соломі, втупивши очі в землю, сидить зголодніла дівчина і мовчки мучиться. Дивна річ! Вопи сиділи з дочкою завжди разом, і часто за цілий день не озивались одне до одного жодним словом. Жили, наче взаємно і глибоко ображені. Зле і тяжко було їм так жити, але про що вони мали розмовляти? Роз'ятрених ран краще не торкатись. Хіба говорити про те, що нема вясе грошей у кишені, картоплі в грубці, ані ради в голові?
Допомоги вони також не мали ні від кого. В Нью-Йорку живе багато поляків, але з заможніших ніхто не мешкає в районі Четтем-скверу. Правда, через тиждень по приїзді вони познайомилися з двома польськими родинами, одна була з Сілезії, друга з-під Познані, та й вони вже давно голодували. У сілезців померло двоє дітей, третє хворіло, проте вже два тижні ночувало разом з батьками під мостом, а всі вони харчувалися тільки тим, що знаходили на вулицях. їх забрали до шпиталю, і що з ними сталося, невідомо. Другій родині велося так само зле, а то ще й гірше, бо батько пив. Марися допомагала жінці, поки могла, але тепер сама потребувала допомоги.
Правда, вони могли звернутись до польського костьолу в районі Гобокен. Ксьондз принаймні повідомив би про пих своїх парафіян, та хіба ж вони знали, чи є такий польський костьол або такий польський ксьондз, чи могли з кимось поговорити, когось запитати? Таким чином кожен витрачений цент був для них ще одним щаблем на драбині, яка вела в безодню злиднів.