Відтоді цей матрос, побачивши Вавжона й Марисю на палубі, приязно усміхався до них. Вони також дуже раділи, бо знайшлася на цьому німецькому пароплаві жива душа, що прихильно поставилась до них. Зрештою дорога вже кінчалась. Другого дня, коли Марися і Вавжон вийшли на палубу, перед їхніми очима постала дивна картина. Вдалині щось гойдалось на хвилях, а коли пароплав підійшов ближче, стало видно, що то велика червона бочка, яку злегка погойдували хвилі. Далеко попереду чорніла друга така, третя і четверта. На воді і в повітрі плавав сріблястий легенький туман, море було гладеньке і спокійне, а на ньому, скільки око сягало, щораз більше бочок гойдалося на воді. За пароплавом з криком і писком летіли зграї білих птахів з чорними крилами. На палубі панував незвичайний рух. Матроси понадягали нові куртки; одні мили палубу, другі чистили латунні частини на бортах та вікнах. На щоглі висів один прапор, на кормі другий — більший.
1 Брат (нім.).
2 Тепер я німець... (Нім.)
Пожвавлення і радість охоплює подорожніх. Всі до єдиного повибігали на палубу, декотрі повиносили нагору свої речі й почали затягати на них ремені.
Дивлячись на все це, Марися сказала:
— Мабуть, допливаємо до суходолу.
Батько й дочка відчули полегкість. Нарешті попереду на заході показався острів Сеиді-Гок і другий, з великим будинком посередині, а вдалині — немов згусклпй туман, чи хмара, чи якийсь дим, що розповзся смугами по морю: щось невиразне, далеке, каламутне, безформне... Забачивши все це, пасажири загомоніли, показуючи наперед руками, пароплав, ніби теж зрадівши, гучно загудів.
— Що воно таке? — спитав Вавжон.
"— Нью-Йорк,—відповів кашу б, що стояв збоку. І Поступово ті дими стали розходитись і танути, а на їх тлі, в міру наближення пароплава, проступали обриси будинків, дахів, коминів; гостроверхі вежі все ясніше вирізнялись на блакиті, а обіч них поставали високі фабричні димарі з розвіяними вгорі стовпами диму. Внизу перед містом виднівся ліс щогл, а на їхніх верхівках тисячі різнобарвних прапорів, якимп морський вітер маяв, немов квітами на луці. Пароплав усе наближався до гарного міста, що ніби виринало з води. Велика радість і здивування пойняли Вавжона; він скинув шапку, роззявив рота й дивився та й дивився, нарешті озвався до дівчини:
— Марисю!
— Ой боже мій!
— Бачиш?
— Бачу.
— А дивуєшся?
— Дивуюсь.
Але Вавжон уже не тільки дивувався, а й жадав. Дивлячись на зелені береги по обидва боки міста і темні смуги парків, казав далі:
-<— Ну, хвалити бога! Якби дали землі зараз же коло міста з отією зеленою левадою, ближче було7 б до базару. Прийде ярмарок: чи корову продати, чи свиню погнати, то зараз і продаси. Народу тут, видно, як маку. Був я в Польщі хлоп, а тут буду пан."
В цю хвилину перед його очима на всю довжину постав розкішний Національний парк. Побачивши великі та пишні дерева, Вавжон сказав:
— Уклонюсь низенько вельможному комісарові, скажу йому спритненько, щоб подарував мені зо дві десятини отого бору, а на решті дозволив збирати хмиз. Як панувати, то панувати! Наймита з дровами вранці до міста посилатиму, бо бачу, що німець пе одурив мене...
Марисі теж хотілося стати панієго, і сама не розуміла, чому їй на думку спала пісенька, якої дружки боярам співали:
Який же ти пан? Який же ти пан? Як весь твій маєток — Шапка й жупан?
Чи, може, вона вже мала намір співати щось отаке Яськові, коли він приїде за нею, а вона буде вже поміщицею?
Тим часом від карантину до пароплава примчав катер. З нього вийшло четверо чи п'ятеро людей па палубу. Почались розмови та перегукування. Незабаром з міста приплив другий катер з агентами дешевих готелів, Ьоагйіпц-Ііоте1 з провідниками, міняйлами грошей, агентами залізниць; усі вони щосили кричали, штовхались, шастали по всьому пароплаву. Вавжон і Марися потрапили ніби в якийсь коловорот і не знали, що їм робити.
Заїздів (англ.).
Кашуб порадив старому обміняти гроші й допоміг йому це зробити, щоб його не одурили. За те, що мав, Вавжон одержав сорок сім доларів сріблом. Поки все це відбувалось, пароплав так наблизився до міста, що стало видно не тільки будівлі, а й людей, які стояли на набережній, потім поминув багато великих і малих суден, нарешті доплив до молу і всунувся в вузький портовий док.
Подорож скінчилась.
Люди висипали з пароплава, як бджоли з вулика. Вузьким трапом з борту на берег потяглась розмаїта юрба: пасажири першого класу, потім другого, ті, що їхали в трюмі, навантажені речами,— наостанці. Коли Вавжон і Марися, підхоплені юрбою, опинились коло борту, вони побачили кашуба. Він сильно потиснув Вавжонові руку і сказав:
— Bruder, зичу Gluck1 і тобі, дівчино. Боже вам поможи!
-~< Хай вам бог заплатить! — відповіли обоє. Прощатись довше не було часу. Юрба попхнула їх по похилому трапу, і за хвилину вони опинились у величезному будинку митниці.
Митник у сірому сюртуку із срібною зіркою помацав їхні пакунки, гукнув: "All right! " показав на вихід. Вони вийшли й опинились на вулиці.
—— Тату, а що ми будемо робити? — спитала Марися.
— Доведеться ждати. Німець казав, що сюди одразу прийде урядовий комісар і питатиме про нас.
Вавжон і Марися стали під стіною чекати комісара. Круг них вирувало величезне незнане місто. Вони ніколи не бачили нічого подібного. Перед ними простяг-
Щастя (нім.). Все гаразд (англ.).
лпся широкі б рівні вулиці, а вулицями проходили юрби людей, немов иа ярмарку. Посередині посувались карети, омнібуси, навантажені фургони. Навкруги лунала дивна, незнана мова, кричали робітники й торговці. Щохвилини проходили зовсім чорні люди з великими, кучерявими головами. Дивлячись на них, Вавжон з Марисею побожно хрестились. Дивним якимось здавалось їм це місто, таке гомінке, галасливе, повне Свисту локомотивів, гуркоту возів та людських перегуків. Усі люди там бігли так швидко, наче від когось утікали або когось наздоганяли. І як же їх багато, та які ж у них чудпі обличчя: то чорні, то оливкові, то червонясті. Найбільший рух панував саме там, де вони стояли: коло порту; вантажники переносили паки з одних пароплавів на другі, щохвилини проїжджали вози, гуркотіли по містках тачки, шум і галас стояли, як у тартаку.