— Чого ви хвалите свої південні контри?' — казав парубчак з-під Чікаго.— У нас, в Іллінойсі, куди не глянеш, росте райброд4, а що милю каром5 поїдеш, то й сіті6. Хочеш держати ферму, ставити хату, то не треба лісу корчувати: купиш ламберу7, та й усе. А. у вас що?
—— У нас один каньйон вартніший за цілі твої блоки 8.
1 Шинок (англ.).
2 Бренді, віскі, джин (англ.).
Тут наводяться Переважно перекручені англійські слова:
3 (Country) — країна, край.
4 (Ryebread) — хліб.
6 (Саг) — вагон, віз. 8 (City) — місто.
7 (Lumber) — оброблений будівельний матеріал.
8 (Blok) — колода.
— А ти мені, годдем1, чого тикаєш? Я там був сер2, то й тут буду сер, а ти що за один?
— Ану мовчи, бо як розсерджусь, то вхоплю шпн-гельс3 або скупаю в крику4. Який тобі до мене бізнес?5
— Я тебе за біту куплюв.
В колонії не було ладу, її громада нагадувала отару овець без пастуха. Суперечки за ділянки ставали дедалі запеклішими. Доходило до бійок, в яких вихідці з одних місцевостей об'єднувались проти вихідців з інших. Правда, люди старші, досвідченіші й розумніші, потроху здобували пошану, та не завжди могли її втримати. Тільки в хвилини небезпеки інстинкт самозбереження змушував забути про сварки. Одного разу ввечері, коли купка індіанських волоцюг украла кільканадцятеро овець, вони гуртом, ні хвилини не вагаючись, кинулись за ними в погоню. Овець одібрали, одного червоношкірого так побили, що він незабаром помер, і того вечора між колоністами панувала цілковита згода, але другого ранку на корчуванні знов почались бійки. Згода наставала ще й тоді, коли музика вечорами починав грати не до танцю, а різноманітні пісні, що їх вони чули давно, як ще жили під солом'яними стріхами. Розмови тоді стихали. Колоністи обступали музику широким колом, йому вторував шум лісу, полум'я в вогнищах сичало та стріляло іскрами, а вони стояли, похиливши голови, і душі їхні линули за море. Не раз місяць підбивався високо над лісом, а вони стояли і слухали. Та за винятком тих коротких
6 Купити 8а біту — мати за ніщо.
хвилин у колонії панував все більший розлад. Ширилось безладдя, вирувала ненависть. Це невелике суспільство, закинене в дику хащу і майже зовсім одірване від усього людства, не маючи керівників, не могло1 й не вміло дати собі раду.
Між колоністами знаходимо двох знайомих нам людей: старого селянина Вавжона Топорека і його дочку Марисю. Діставшись до Арканзасу, вони ділили в Боровині долю інших. Спочатку їм тут було непогано. По-перше, ліс — не нью-йоркський брук, а до того ж там у них нічого не було, а тут вопи мали воза, трохи реманенту, задешево купленого в Кларвсвіллі, і трохи рільничого знаряддя. Там їх гризла страшна журба, тут тяжка праця не давала одірватись думці від сьогоднішнього дня. Вавжон від світання до смеркання рубав дерево, тесав на хату балки; дівчина прала в струмку шмаття, розпалювала вогонь, варила їсти; та, незважаючи на втому, рух і лісове повітря поступово стирали з її обличчя сліди хвороби від нью-йорк-ських злиднів. Гарячий вітер з Техасу вкрив золотою смагою її бліде личко. Молоді хлопці з Сант-Антоніо та з-над Великих Озер, які за будь-що кидались один на одного з кулаками, були згодні тільки в одному: що Марисині очі так виглядають з-під білявого волосся, як волошки з жпта, і що вона найкраща дівчина в світі. Марисипа врода стала в пригоді й Вавжонові. Він сам собі вибрав шмат найрідшого лісу, і ніхто йому не перечив, бо всі хлопці тягли за ним руку. Не один допомагав йому також рубати дерево, обтісувати балки або укладати зруби, а хитрий старий, змикитивши, в чому річ, час від часу казав:
— Моя дочка ходить по лузі, наче лілея, наче пані, наче королівна. За кого схочу, за того й віддам її, але не за будь-кого, бо вона хазяйська дочка. Хто мені нижче вклониться та краще догодить, за того й віддам, а не за якогось волоцюгу.
Отож хто йому помагав, думав, що собі помагав.
Взагалі Вавжонові було навіть краще, ніж іншим, і стало б зовсім добре, якби у колонії було якесь майбутнє. Але справи там гіршали день у день. Минув один і другий тиждень. Навколо поляни вирубано дерево, земля вкрилась трісками, й подекуди постали жовті стіни будинків; але зроблено було дрібницю порівняно з тим, що належало зробити. Зелена стіна лісу дуже повільно поступалась перед сокирами. Ті, котрі заглиблювались у хащі, приносили дивні вісті: що той ліс взагалі не мав кінця, що далі в ньому страшні багна, баюри і застояна вода під деревами, що там живуть якісь дивогляди, в гущавині, немов духи, повзуть якісь випари, сичить гаддя, лунають поклики: "Не йди!", чагарі міцно чіпляються за одежу й не пускають. Один хлопець з-під Чікаго запевняв, що бачив самого диявола, як той висунув кудлату голову з болота і так форкнув на нього, що він ледве втік до табору. Колоністи з Техасу пояснювали йому, що то був, напевне, буйвол, та хлопець не хотів вірити. Таким чином кепське становище колонії погіршували ще й забобони. Через два диі після того, як хлопець бачив диявола, два одчаяки пішли в ліс і не вернулись. Кількоро людей підвередилися на тяжкій роботі, а потім на них напала пропасниця. Сварки за ділянки доходили до кривавих бійок. Хто пе поклеймив худоби, тому інші заперечували право на неї. Табір зовсім розпався, вози були поставлені по всіх закутках поляпи, щоб якнайдалі бути від сусідів. Невідомо було, чия черга стерегти худобу, і вівці почали зникати. Тим часом одно ставало зрозумілим для всіх: поки сонце зійде, роса очі виїсть; поки на лісових вирубах зазеленіють та достигнуть посіви, запаси харчів скінчаться, і може прийти голод.
Людей огортав розпач. Гук сокир у лісі став ущухати, бо колоністам забракло терпіння й одваги.
Кожен працював би ще, аби йому хто сказав: "Відціля й по оту позначку — твоє..." Але ніхто не знав, що його, а що не його. Все частіше чути було слушні нарікання на уповноважених. Люди скаржились, що їх завели в пущу на явну смерть. Ті, хто ще мав якісь гроші в кишені, один по одному сідали на воза й виїжджали до Кларксвілля. Але більшість витратила всі гроші на купівлю землі й не мала з чим повертатись на старе місце. Ці ламали руки, бачачи перед собою певну загибель.