А на самому бенкеті, за довгими столами, вкритими білими скатертинами і заставленими обильно яствієм і питієм, ми бурхливо вітали наших литовських гостей, вислухали зливу промов таборової управи, наговорили собі купи компліментів і все це простягнулося ген мало не за північ.
І нарешті – другий день! Слава! Гості роз’їхались… Залишивши нам лишень засідання, протоколи, рахунки. Цікаво, наприклад, з прохарчуванням нашого з’їзду. Розуміється, прохарчування взагалі, брав на себе табір ген включно з приділом "шнапсу", що його нам вдалося дістати, але у німців деякі додатки на бенкет прийшлося роздобувати нам самим на чорному ринку по цінах ринкових і чорних. Так, наприклад, кілограм смальцю коштував нам 400 марок, шість кілограмів риби – 150 м., 5 штук яєць – 50 м., одна скринька яблук – 100 м., 2 кіл. м’яса – 100 м., 3 кіл. огірків – 30 м., 2 кіл. цибулі – 46 м., мука – 4 м. Разом це виносить 880 марок… І гарно вказує на ціни нашого чорного, таборового, "паскарського" ринку… Ха-ха!
І як сказано – гості роз’їхались. І навіть Маланюк, не дивлячись на весь свій гнів, прийшов до мене попрощатися. А знаний "камбрун-брист" (вислів вжитий в одному з його творів), Костецький залишився у нас гостити, той самий, якого Косач, у гумористичному памфлеті "Буря в МУРі" характеризував: "Я є екзистенціоналіст, дадаїст, експресіоніст, футурист, ірраціоналіст, кубіст, панфуто-кубіст, бракабумбрист, бубадиніст", але й справді, він мав течку повну "бумбадиністичного" мистецтва, в роді картин Гофмана, які представляли суцільне безладдя плям, без якого будь сенсу… І залишившись у нас, він намагався і мене – сірого, сирого, традиційного мужика, запричастити жертвенним духом з царства віяння вільних мистецтв абстрактного сенсу, до яких моє серце і мій Verstand, не можуть знайти доступу.
Тим часом Костецький водить мене по театрах, у Штуттґарті є їх кілька, але нас цікавлять ті найабстрактніші. Передучора ми були у Kammertheater на "Wir sind nochmal davongekommen" Тортона Увалдера, учора за дня, на фільмі "Цезар і Клеопатра" Бернарда Шова (разом з Танею), а вечором, вже самі, у Neues Theater на "Die Dreigroschenoper" Брехта з музикою Курта Ваілля і диригентом Рольфом Ункельом, у якій виступають 22-х учасників з такими іменами, як Полли, Молли, Долли, Нелли, Бетті, Люці і мушу признатися, що мені ті речі, за вийнятком фільму, нічого не сказали, бо вони і не збиралися щось сказати, а лишень показати, а коли це в театрі, то це мусіла бути найабсурдніша театральщина з рухами, жестами, вигуками, вихилясами, кривляннями, що в суммі-суммарум мало бути трагедією мистецтва нашого розбитого часу, що стає на котурни, вище самого себе, пихтить, надривається і нічого не осягає.
Абсолютне безсилля, повна імпотенція, бо переступило Рубіконіс в країну Нігіль, де нема ні обріїв, ні часу, ні простору, а універсальна порожнеча. Відрікшись логіки слова, воно потрапило в мовчанку, або в німоту з бурмотанням безглуздих звуків, ніби вони виходять з уст паралітика.
Щось подібне я було намагався сказати Костецькому, але він тепер знаходиться у такій стадії медіюма, коли людська мова до нього не доходить і ми навіть збираємось затратити ще трохи часу на "Ундіна" Жіроду – французького автора, який ще до війни дивував мене своїми чудернацькими "камбрумами".
Я переконаний, що цей стиль мистецтва не переживе нашого покоління, бо він вже в сліпій вуличці, де нема більше куди… І ми говорили про це з Костецьким. Взагалі, говорили й говорили. Про музику, композиторів, театр, акторів… І про наші ближчі справи… І про мого "Оста"…
20 квітня. Тепло і сухо, сади в повному розквіті, дерева зелені. Я все ще працюю над "Остом", хоча мій настрій значно притупився. Викінчую останню частину, і, властиво кажучи, вона потребує бодай ще одної повної перерібки, але вже немає часу. Дістали ось повідомлення, що нам вже вислані з Канади афідавіти і надходить час, коли треба буде покидати Европу. А що буде там далі – тяжко сказати. Чи зможу я там займатися таким люксусовим заняттям, як література, та ще й українська.
І взагалі все під знаком питання, весь світ напружено чекає якогось рішення, між совєтами і рештою плянети напруження, внутрішня війна, а багато й таких, що пророкують війну одверту, лишень та атомова штучка, що розірвалась над Японією, такі пророкування нівелює.
Не можу похвалитися добрим настроєм. Дістав від Шульгина знов листа з повідомленням, що Стефуранчин затягає справу видання "Марії" через брак засобів і тому пані Лідія Шульгинова шукає видавництва на власну руку… Боюсь, що з цим тепер не так просто, як їм здавалося, українському авторові ще нема доступу до престолів світових висот, а з "Марією" це ще окрема проблема. Я почав її писати в роках макабричного голоду в Україні часів колективізації з наміром зареагувати на той жаський голокост, що його та колективізація спричинила. Першим видавцем її був Тиктор у Львові 1934 року в дуже дешевому, кишеньковому виданню з дуже драстичними, без мого відома, скороченнями, які ту річ майже спотворили. Я був обурений, але не було ради. Наша видавнича справа тих часів була в такому жалюгідному стані, що не було вибору. Книжечка пішла в люди і знайшла признання, її читали і відчували. Вона робила враження.
І приблизно в тому ж часі, я вичитав в пресі, що в Парижі, одно видавництво оголосило світовий конкурс на антисовєтський роман і я дозволив собі ризикнути й зголоситися до того конкурсу. Через знаного тоді публіциста Івана Гончаренка, який жив у Парижі і мав там певні знайомства з французами, я нав’язав контакти з тим конкурсовим комітетом… Але в жюрі того комітету було двох росіян. І коли вони довідались, що в конкурсі мав би брати участь українець, вони обидва зголосили резиґнацію, без них жюрі не могло обійтися і тому участь в тому конкурсі, мені, як українцеві, була апріорно відмовлена. Але в нашому маленькому українському просторі "Марія" робила далі своє діло. Її читали масово і знаходились ентузіясти в роді панства Шульгинів, які протегували мою "Марію" де тільки могли.
1941 року, коли я був у Рівному, до мене зголосився відомий німецький перекладчик зі слов’янських мов Пауль Куцнер з Бреслава, який захотів перекласти і переклав "Марію"… І знайшов для неї видавництво тут же в Штуттґарті – (Гогенштавфен Ферляґ), але й тут "Марія" не мала щастя. Її було віддано до видавництва вже тоді, коли над цим містом бушували американські літаки і саме коли "Марія" була в друку, видавництво було розгромлено дощенту і в його руїнах загинув і німецький переклад цієї книжки. Кюцнер намагався було знайти інше видавництво, але в той час було вже не до видання книжок взагалі, а до "Марії" й поготів…