Плянета Ді-Пі

Страница 84 из 105

Самчук Улас

Учора ми з Танею були на весіллю у наших добрих приятелів і близьких сусідів, доктора Юрія Стефанівського з панною абсольвенткою медицини Любов’ю Хомівною, дочкою пані Августини Хомової. При чому я мав особливу ролю "посадженого батька". Було багато гостей, довгий стіл таборового касина застелений білим настільником, заставлений кришталами й порцеляною з добрими стравами і пишними тортами. Тільки я мусів бути обережним з огляду на свій примхливий шлунок і, наприклад, горілки не пив зовсім. А шкода.

І ще один лист, що проситься на увагу:

"24.2.48. Дорогий пане Уласе!

Пробачте, що зразу не відповів Вам на Вашого такого доброго, людяного й мені надзвичайно приємного листа. Він був для мене справжнім подарунком і відкрив мені Вас з тієї сторони, яка для мене була завжди замкнена. Зрештою, може й я не надто заслуговував на те, щоб тішитись нею. Дійсно, прикро мені було, що ми, яких все ж таки і як не як єднає оце вже скоро 20 літ того невдячного літературного "поприща", завжди в якомусь стані не то війни, не то замирення, як же не тривкого й крухкого! Велика вина в тому моя, я це знаю. Я є назагал людина несимпатична й несоціяльна. Але все ж велике моє нещастя, що люди знають мене здебільша тільки з злих моїх сторін, а не з кращих.

Політично – тому, що я мимоволі був усе життя не тим, чим я є й до чого мав завдатки. Як дивно, що багато людей приходить до того сьогодні, що мені закидали колись. Але я пристосувався, не маючи смілости пристосувати до себе. Втім, я давно вже не "політик". Літературно – я не маю органічної свіжості, а несу весь інтелектуальний вантаж моїх попередників з мого "літ-роду". Й багато людей цього не розуміють. Цієї роковитості. Біографічно – я теж відірваний від грунту, що зробите: 15 літ еміграції робить своє. Але я маю свою Україну в серці, може не таку, як треба, але все ж – Україну. Але є люди, що вважають потрібним і мене. І це мене завжди підтримувало. А навіть зобов’язувало.

В суті речі я маю в собі більше нахилу до доброго, ніж до злого. Але від злощасних "Нових шляхів", я йду через життя і поміж українськими людьми, як вовк з підогнутим хвостом і тільки дивлюся, хто мене гризне за ногу. Це становище є дуже трагічне, але воно може дати колись імпульси до справжньої, великої творчости, або хоч би до одного вартісного твору. Й на це я чекаю.

Але ці "wynurzenia" можуть бути кудні. Життя йде своєю чергою й впрост не встигаєш зробити всього, що треба. А ще й треба думати про інших людей. Вам добре – Ви та Дружина, а я маю вже Косачів цілу громаду. Треба вже помаленьку збіратись і в дальшу дорогу, бо хто знає, що тут нас чекає. А мені в житті взагалі якось важче приходилось, ніж всім іншим. Треба подвійно працювати.

Дуже дякую Вам, Пане Уласе, за Вашого справді хорошого листа. Він мені багато прояснив і якось освітив – приємніше стало на душі від цього. Час від часу буду озиватись. А як що зле – пишіть. Щиро тисну Вашу руку і привіт для Вашої Пані. Ю. Косач"…

Хіба повірите, що це той самий Косач, який не так давно писав мені довгого листа, в якому обвинувачував мене, що я його "принижую, ігнорую, погорджую і сміюсь" над ним. Що сталося? Один невеличкий лист… Яким я хотів сказати, що він в цьому помиляється. І, здається, він зрозумів. Цікаво лиш, як на довго. Але ця його сповідь поможе йому багато. Він потребує когось, щоб його вислухав… І відчував. Це мімоза, яка відзивається на кожний дотик іззовні.

Почав писати другий том "Оста", але покищо не зберуся з настроєм. Після закінчення першого тому дістав розрядження і не можу знов увійти в ролю. Зрештою, надходить весна, а це значить кінець мого сезону… Аж ген до осени, хоча минулий серпень видався мені плідним. Дав драму і порядний шмат "Оста" – 505 сторінок машинового друку… Майже все переписав, а деякі розділи переробляв по кілька разів. Довго не міг знайти закінчення – переписував разів з десять, але, здається, таки знайшов. До того стоси листів. Передучора, наприклад, написав вісім довжелезних листів.

Зараз ми з Танею підхворюємо, я мав своє (трохи покращало), Таня своє. Зараз Таня лежить з грипою, у таборі цього добра повно.

Дуже гарна погода, але можна сподіватися такої ж посухи, як минулої осени. Ясні дні і ночі, морозні ранки. Днями тепло і соняшно.

Нудно. Страшенна туга за батьківщиною. Всі нидіють. Поволеньки розїжджаються, але все це, як мокре горить. Чекають і на щось надіються. Совєти в наступі, решта світу в слабій обороні.

28 березня. Католицький Великдень. Минулу ніч і весь цей день просердився. Коли б я не був православним, можна б сказати, що нечистий навмисне поплутав мої мишлення. Ревів, як ранений бик, рано писав сердиті листи, рвав їх, писав знов. Наприклад таке:

"Шановний пане Паладійчук! Ми з Вами, здається, досить себе знаємо, щоб далі бавитись речами, які не підходять ні до нашого віку, ні стану й положення. Ми, здається, робили різні умови, писали копу листів, давали сто обіцянок і, як Вам відомо, людина вже на те роджена, щоб якось могти за себе відповідати. Коли ж ні – тоді з нею щось не впорядку.

Ви прекрасно розумієте, що Ви повинні були вже давним давно розрахуватися зі мною за мою працю і Ви цього ніяк не робите. Не моє діло, що Ви для цього маєте робити. Ви не клопочетесь, що я, будучи хворий, зараз їм, що роблю і як працюю. Коли я з кимось роблю зобов’язання і їх не виконую, я беру револьвер і вганяю в лоб кулю… Ви не маєте права не виплачувати авторам. Коли не маєте грошей – не видавайте, коли видаєте – майте гроші. Це істина… Пропоную Вам рішуче негайно зо мною розрахуватись"… і т.д.

Нерви. Все нерви. Щастя лишень, що Паладійчук цього листа не одержить. Я не вишлю його, а лишу у себе на згадку. Взагалі все сердить. Драму також не видають… праця, втома, готуємось до з’їзду.

З весною знов запахло війною, в повітрі зграями шугають машини.

Квітень

9 квітня. Оформив до друку далі частину "Оста" й передаю М. Зерову для редагування. Від сторінки 243 до стор. 346. Моцно зайнятий. Наближається з’їзд. В "Українських Вістях" за 27 березня, більша моя стаття "До Третього З’їзду МУРу". Відомі, загальні постуляти нашої МУРівської незалежної, суверенної "політики". "Наше об’єднання письменників проіснувало три тяжкі вигнанські роки. Колись нащадки з величезним зацікавленням ходитимуть по слідах, де ступали ноги нашого вигнання. Це час, коли важиться і відважується на страшному суді історії кожному по заслузі. Було б великим нещастям, коли б під час такого суду ми забулись настільки, щоб втратили почуття реального.