10 червня. За два тижні маємо залишити цю оселю і пересипатись до табору в Цуффенгавзені. Не можу працювати без перерви, довше сидіння спричиняє болі, час до часу мушу прилягати, але як тут влежати? Оформлюю для перекладу "Марію", роблю хроніку для "ЛЗ" і пишу листи. О, ті листи. Вони заприсягнулися мене вбити.
14 червня. Літо біжить, і біжить, і біжить. Мов шалене біжить. Мій дорогий червень. Місяць соковитої зелені, запашного квітіння, фіялкових днів, оксамітових ночей. Нічого, поза цим, не варте уваги, хворію, бурчливо готуємось до виїзду… Зрештою, власники цих гарних будиночків, що ми їх так безоглядно окупували, мають також якесь право на мирне життя. Війна ж скінчилася.
17 червня. І разом повінь розмов про війну, хоча в дійсності, це вже тільки розмови. Війна слів, ораторій, нервів, її генеральні штаби – Москва – Вашінгтон, Схід і Захід, Комунізм – Капіталізм. Бідна, розторощена Европа потрапила пробі в перехресний вогонь цих пристрастей і не знає, до якої діри їй сховатися. І сама винна. Це вона, разом з потрібними речами, як хоч би порошок для прання, нафабрикувала тих різних ізмів, які до мозку костей отруїли життя людське.
А ми все лиш чекаємо. Тепер на переїзд до казарм. У нашій пресі багато розмов про українсько-польське злагіднення і, здається, навіть наші власні партійні коломийки набирають лагіднішого тону. Побачимо.
Учора знов написав купу листів. Маю листи від Олекси Ізарського, Олекси Сацюка, Святозара Драгоманова, Василя Дубровського, Олега Штуля, Богдана Гошовського, Арсена Шумовського, Олекси Смотрича, Василя Софронова-Левицького і багатьох, багатьох знайомих і незнайомих земляків.
Познайомився з німецьким письменником Вільгельмом Шльоцом, який живе недалеко від нас у Вайлім Дорф-і, до якого інколи заходжу порозмовляти і який дарував мені новелю "Spatsommer" – Eine Novelle in Briefen. (Пізнє літо – Новеля в листах), філософська поезія в прозі, дуже прикметна форма вислову німецьких письменників. Автор десяти інших книг – поезії й прози, з моїм іменем познайомився зі статті Освальда Бурґгарта (Юрія Клена), вміщеній у збірнику "Ост-Европеїше Літератур", якого він знайшов у одного свого знайомого.
Учора також навідали нас Ебергард Гартманн з дружиною Гільдеґард і Ґеорґ Ремме з дружиною Едіт зі Штуттґарту… Старі знайомі часів Рівного – Гартман по праці в Німецькій Пресовій Агенції, а Ремме, тоді офіцер зі штабу головного командування для України на становищі керівника культурно-освітнього відділу, який бував у нас гостем. Багато розмов, багато згадок. Вони проходять тепер певну "очищувальну" комісію аліянтів, але їм нічого злого не загрожує, бо обидва вони не належали до органів з якими будь злочинними завданнями… Приємні, високого рівня культури люди, з якими варто і корисно розмовляти на теми наших днів Апокаліпси європейської… Це відводить також мене від наших щоденних справ таборів і МУРівських коломийок.
21 червня. Ось-ось і прощай Корнтал. Не можу звикнути до цієї думки. І не можу збагнути, що тепер діється у світі. Американський конгрес схвалює величезні суми долярів для злагіднення нужди й комунізму. У Вашінгтоні все ще вірять, що комунізм, як і воші, наслідок нужди господарської і, можливо, частинно воно й так, але справа одного такого Lend-Lease-y, або одної такої Ялти, додала йому більше потужности, ніж пролетаріят всього світу і її не загоїти тепер ніякими мільярдами ніякого "Пляну Маршала". Світовий комунізм в поході на всіх фронтах, його "генералісімус" в зеніті могутности, його зухвалість в зеніті нахабности і Вашінгтонові це буде коштувати, як не повною капітуляцією з його первостепенних світових позицій, то в кожному разі величезних жертв життя і майна протягом довгих майбутніх років.
24 червня. Учора ми з Танею гостились у Реммів, які живуть з їх матір’ю і малою дочкою у великому, дуже пошкодженому бомбами будинку. За професією Ремме журналіст і з ним цікаво говорити на теми історіософії наших днів. Він песиміст. Він думає, що коли англо-сакси і германи випустять з рук керівництво справ Европи, її культурі прийде кінець. Франції вже ніколи не прийти до слова в рішеннях цих проблем, а Росія це Сибір. А щодо Лондону – його імперіяльні дні почислені, він стане другим Римом часів занепаду, то ж то Вашінґтон стане засиллям ірляндців, жидів, слов’ян, африканців, а це значить перехід стейтів на становище "бананових республік" з вічними револьтами, або диктатурою якого небудь Аль Капоне. Латинці, слов’яни й жиди – цікавий людський тип, але в його природі переважає не раціо, а кредо.
Цікаво, чому ті самі англо-сакси і германи так легко і так скоро здають свої позиції? На це, казав Ремме, нема відповіді. Це раси не провідництва, а шукання, винахідництва, будівництва. Маленька горстка людей юдео-ізраїльська, яка не може похвалитися винаходом хоч би звичайної голки, дала людству більше провідників, ніж велика раса Ґете й Шекспіра взяті разом. Ми дали світові друкарський станок, швейну машину, телефон, авто, Ф-2, а вони Христа, апостола Павла, Маркса, Троцького, Біблію. На цьому ґрунті і постав наш конфлікт з ними. Ми збунтувалися проти їх засилля і були звержені до преісподньої. Як можна бунтуватися проти книги, на яку присягають президенти ЗСА, або книги, яка гарантує спасіння людства майбутнього. Біблія й "Капітал", не те саме, що "Майн камф"… Нам не хватає універсальности… І, можливо, звичайної наївности.
А щодо слов’ян… Евентуально московітів… Це шахматисти. І лобно-віруючі. Для них завжди світитиме якесь "сонце Кремля". Бачили, як вони зашахматали Рузвельта? Перемогли Японію? Або встановили свій прапор на руїнах райстаґу. Англо-сакси розгромили, а московіти побідили.
В такому, приблизно, сенсі велися наші розмови. Бувало в Рівному, коли Ремме носив уніформу гавптмана і керував справами культури генерального штабу, його розмови звучали інакше і було повчально збагнути цю метаморфозу. Мені здається, що справжній Ремме був не тоді, а тепер, бо це, здається, Ґете мав сказати про "віддану німецьку націю, яка почуває себе лиш тоді величною, коли програє все, що її звеличує".