Грудень
1 грудня. Неділя. Ані шпетки настрою… Але пишу… З примусу. Таня вже вдома і, здається, це її відсвіжило. Вона наговорилася з подругою про "фабрику", про Київ, про їх знайомих. Ми так часто говоримо про все те в минулому, але думаю, що вони там бояться про нас навіть думати.
Знов мали лист від Гайдака. Прекрасна, дорога людина, вони там нас чекають, але нам звідсіль годі вирватись. Побував у пані Ґулд в Штуттґарті. Дарма. Вони опікуються тільки жидівськими втікачами і українцями зовсім не цікавляться.
Надворі тепло, час до часу перепадає дощ, хвилинами виглядає сонце. На зиму це мало подібне.
2 грудня. На завтра чекаємо перевірки в нашій оселі. Здається пусте, але наші люди так вже вимучені тими перевірками, що це наводить паніку. Побував у нас Юрій Володимирович, були і інші сусіди, багато говорили і, між іншим, я оповів чомусь про свій арешт німцями в Рівному 1942 року. Невичерпальна тема арештології нашого арештологного часу. Що це за дивне століття найшло на Европу і коли воно нарешті скінчиться.
Сьогодні рано їздили з Танею до такого, зовсім незнайомого пана Гербіґа в Штуттґарті, який ніби міг би помогти нам при виїзді до Америки. Здається, що це лиш ще одна ілюзія.
4 грудня. Учора й сьогодні суд і пересуд оселі, на вагу ставиться наше ДіПі, учора виповняли анкети, сьогодні відповідали усно. Скільки було тих анкет і скільки відповідалось. Найкраще, хотілося б на все те плюнути і піти ген, лишень не хватає зухвальства. А так сильно хотілося б… Люди схвильовані, оповідають, що їх питали, що відповідали… Покищо ніхто не знає висліду цього і ми також. Але здається, що з нами все гаразд. Урядовці УНРРИ – чоловік і жінка були чемні, на прощання сказали О-кей і Ґуд-Лак…
Учора їздили з Юрієм Володимировичем до кіна в Штуттґарті, сьогодні він від’їхав до Мюнхену. В оселі нервовий настрій, нічого не робиться, черговий лист від Маланюка:
"Любий друже.
Звичайно, можна було б "для святого спокою" згодитися з Вашою самооцінкою. Але ж думаю, що Ви несправедливі до себе: застосуйте методу "повільного читання" першої ліпшої статті (за останній час), особливо невинних, на перший погляд, "рецензій", і Ви переконаєтесь, що ці "рецензії" дихають пекельним ядом придушеної ненависти, езоповщини, диявольської неправди (замаскованої під "науковість", зрештою дуже "прозору"), "читання в серцях", скісноокої підозри. Словом, є це екстракт з яду й жовчі, що має кріпость 25 літ режиму єдиного в світі. А тенденція ("остлінія") є цілком виразна: зробити "з білого чорне, а з чорного біле", – а це ж є той гачок, що на нього ловлять русина від X століття.
Згадайте у "Слові о Полку" – "на малоє – се великоє молвити". Вже Хвильовий – "матереубійник" і б-ик, симпатичний Ор-т – не Шіллер і т.д. А з другого боку (протилежний "хир") робить б-ка з Зерова, а (нечітке слово) з Ніковського – втілення "езопа"… Отже в той спосіб "організують", мовляв Липа "почуття". Бо ж у нас навіть дипльомовані інтелегенти черпають (коли, взагалі, черпають) безкритично. А що пише "Проф", чи "наш знаний", – ну то сумнівів не може бути.
Я не є такий примітив, щоб з того всього робив примітивні висновки, але знаю одне: люди, що дихали і жили там чверть століття атмосферою гною й крови, не можуть бути в нормальних обставинах нормальними. Принаймні – певен час. Хула "входить золотниками, а виходить пудами" – я люблю цитувати цю московську премудрість. Між іншим, за наївний контакт з продуктами власне такого стану Лєна затратила життя. Совяд з цих людей буде виходити довгими роками (не кажу про щасливі винятки особливого нац. здоровля). Але об’єктивно – такі індивідуми розкладають все, до чого не діткнуться. І то, може, незалежно від їх власної волі. Страшенно хочу побачитися на Різдво – якийсь час мій вільний. Запроектуйте "програм" – коли і як: чи я до Вас, чи Ви до мене?
Бувайте, ЄМ".
Це резюме наших розмов з Маланюком на тему єдности в МУРі. Тоді, коли я "наївно" всім вірю і намагаюсь розуміти незрозуміле – Маланюк повний недовір’я, інколи до пристрасного перебільшення. Відчуваю, що в його середовищі наростає проти мене нова опозиція, на цей раз зі старої еміграції. "Каво же слушать мне? – питається поет Мандельштам. – І вот Ґомєр малчіт, а море Чорноє вітійствуй шуміт"… Найкраще хіба слухати власного сумління… І важити явища не лишень важками шальок, але й чуттям серця. Хто зна, чому мусіла віддати своє життя Лєна (Олена Теліга). На думку ЄМ за її "наївні контакти" з певними "продуктами". Я мав таких контактів не менше від Лєни, а залишився жити. Живуть також деякі її товариші, що були з нею до самого її кінця. Між нами можуть бути (і напевно є) не дуже світлі постаті, але ж не вони рішають, а боятися вовка і не ходити в ліс не вихід з положення.
Мені дуже хочеться, саме його – Маланюка, з його розмахом жесту і чуттям мімози, наблизити до людей сходу. Він сам втілення того поняття, апологет мужнього бачення суті:
"Мій крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх".
Добре. Дуже добре. Тому і хочеться наблизити його до хилих, хворих, понижених, тих, що їх десятиліттями розкладали на їх хемічні складники… Хто, як не він, міг би найкраще їм помогти? Особливо хочеться наблизити його до Шевельова, бо в цьому товаристві йому було б куди безпечніше, ніж в товаристві "племінника великої поетеси"… Але ці два велетні (обидва понад шість англійських футів росту), ніяк не хочуть сходитись. Востаннє, вони були у нас обидва, ми разом гарно гостились, "знімались на карточці", Маланюк писав "вітайте Юрія", але взагалі, у них не знаходиться "спільної мови". Хто скаже чому? Взаємне, внутрішнє, невральгійне недовір’я. Бракує нерва. І з цього наставлення з’явився той його лист. Не з Шереха, а взагалі… З недовір’я.
17 грудня. Повернувся ось з Авґсбургу, їздив ніби шукати протекції у певних наших сезоново-політичних потентатів для рекомендації в Америку. Годі. Залиши цю непотрібну забавку. В консуляті Америки мене спитали, чому я не хочу вертатися до Чехословаччини… Отже ж я там до війни жив… А тепер же там знов Бенеш… Чи не міг би я дати їм свідчення чехословацьких урядів, що за мною не водиться ніяких античехо-словако гріхів? Такі ось бздури. Думав було знайти свідків з наших емігрантів, щоб їм це посвідчили, але… Ну, його до бісу! Хай діється, як там хочуть.