Взагалі з листами: їх більше і більше. З різних боків і з різними, переважно, вимаганнями. Наприклад, дуже ревними кореспондентами є такі антиподи, як Світозар Драгоманів, син славного Михайла, і Михайло Мухин, найбільший їх прокурор і інквізитор. Перший доносить всі свої жалі з приводу кожної появи в пресі нападів на "драгоманівщину", тож то другий вишукує в пресі найменші ознаки "драгоманівщини" і вимагає боротьби з нею. Завзятим листописцем є мій кум Роман Бжеський з його вічними трактатами про справжній націоналізм, а одночасно Панас Феденко з його контра в цій справі, а зразковим, клясичним шматком цього епістолярного мистецтва, може бути ось такий екземпляр:
"Авґсбург, Зоммерказерне, Бльок І. цімм. 96. 27.9.1946.
Високошановний і дорогий Пане Редакторе!
Коли берусь за перо, щоб написати Вам кілька слів, приходить мені на думку вислів Шевченка, мабуть тому, що він був колись темою Вашого реферату: "не нарікаю я на Бога". І я не нарікаю. Та й за що маю нарікати? За всі наші провини Він покарав нас покищо тільки "поміщанням язиків", хоч провини наші превеликі й мабуть багато більші, ніж у давніх вавилонян, що хотіли задовольнити свою цілком зрозумілу цікавість і глянути ближче на "твердь" чи там "видимоє небо".
Зрештою, тяжко сказати з певністю, чи це спеціяльно дана нам кара Божа, чи може "досконалість", яку ми осягнули, йдучи своїми дивовижними історичними й ідеологічними шляхами. Був же Ніцше духовим батьком сучасного Чінгіз Хана? Чому ж маємо відмовити най більшому поетові "країни гохштаплєрів", що казав: "кожен думай, що на тобі мільйонів стан стоїть", відмовити права бути генеологічним початком тих, що сьогодні фанатично переконані в правильності цих слів і тому, замість бути подібними до всіх інших культурних народів і скромно працювати кожен у своїх рамках, чуються відповідальними спасителями, "Мойсеями" й "месіями", покликаними рятувати тих, хто їх про це не просить, хоч у дійсності є вони не більш не менш, як дуже часто католицькими сектантами й польсько-австрійськими держимордами. Але все це більш бридке, ніж страшне, бо що й кому шкодить, коли ллється кров "героїв" на сторінках "Часу", або "Трибуни"?
Однак же неприємне те, що дух Держиморди носиться над нашим життям, мусимо його гонити, з ним боротись, витрачати непотрібно енергію, ту дорогоцінну силу, що повинна б промінювати на цілий світ та робити велике діло, не виключаючи, очевидно, й любої Вам великої літератури та великого мистецтва.
Ви спішите може сказати, що мистецтво й література на щастя вільні ще від духа Держиморди. Але я думаю, що на нещастя ні. Так Блавацький – це мистецтво, Шерех – це літературна критика, Костецький – теж якесь мистецьке "покушеніє с ніґоднимі срєдствамі", а може й з "ґоднимі" – не знаю. Так це один з МУРівців шляхетно обурюється на сторінках преси – чому, мовляв, неможна вилаяти поважного діяча? Таж це МУРівець і ще дуже поважний впроваджує до МУРу літературного блазня, а потім йому кричить "осади назад!", бо блазень не видрукував у першу чергу його літ-критичної збірки.
А яким, як не держмордівським духом пройнята відповідь Шереха на мою статтю? Так, дух Держиморди розпаношується і в літературно-мистецькому світі. Може я не маю формального права про це писати, бо ж до МУРу не належу, хоч часто й допомагаю малодосвідченим, кажучи делікатно, МУРівцям, коли до мене звертаються, але за те маю, на мою думку, на це право моральне, обосноване, власне, неприналежністю до МУРу.
У Вас, мабуть, виникає питання – чому стільки жовчі вилляв я на сторінки свого листа? Щиро Вам і відповідаю. По перше: з висоти не все видно, або, як і видно, то все видається дрібним і незначним. Мені внизу видно добре і в натуральних розмірах. Думаю, що за це на мене не сердитесь. Я ж не шушукаюсь поза кулісами, а говорю просто голові організації, хоч може в чомусь і помиляюсь, бо людина завжди може помилитись. Уважаю себе не позбавленим права забирати голос у цій справі не тільки з огляду на наші незмінно добрі взаємини і давне знайомство, а й тому, що нікому не можна відмовити права боліти душею за наші загальні недомагання, особливо коли те право засвідчене чесною працею довгих літ.
А от друге. Зближається з’їзд МУРу. Не може він мене не цікавити. Вірю, що той сьогоднішній конгломерат завтра набере суцільніших організаційних форм та відограє свою ролю, хоч і не всі у це вірять. Про те, щоб бути запрошеним на з’їзд, я, розуміється, не мріяв, хоч і бачив запрошення в руках таких осіб, щодо яких абсолютно не знаю, що їх могло б цікавити на тому з’їзді. Тому я звернувся до одного з членів МУРу, бо читав я, що можна просити про запрошення. Але й тим способом запрошення не дістав. Прикрість, яку мені це справило, заставила мене написати цих кілька слів. Не гнівайтесь на мене за цього листа, бувайте здорові та сердечно привітайте від мене Вашу ВШ Пані.
Неофіт Кибалюк"…
Отакі ось проблеми… Старий добрий знайомий, дуже порядний громадянин, чесний просвітянин, літературний аматор… Розуміться, він мав право бути на нашому з’їзді так само, як чимало інших йому подібних, але він зарвався з моїми колегами і вже є конфлікт. Подібне пишуть Орест, Одарченко вже з інших мотивів. Чую, що група Державина – Шаян, Чорний, Орест, готовлять для з’їзду обструкцію. Маланюк, здається, хоча і обіцяв зустрітися "на МУРі", на цей раз його бойкотує. "Кожному граду свой нрав і права, кожний імієт свой ум голова". Так.
Жовтень
1 жовтня. Написав аж дві вступні промови для з’їзду і зустрічі з чужинецькими колегами. Будемо мати на з’їзді гостей, мабуть, на цей раз лишень білорусів… Наші добрі, братні сусіди. Після завтра, отже, вирушаємо до Байройту.
Удома у нас не дуже весело, Таня чується погано з нервами… Я, натомість, безконечно думаю, що буде? Смаль-Стоцький пише, що нас скоро викличуть до американського консуляту, маю різні ускладнення… До речі, сьогодні в Нюренберзі винесено судовий вирок над німецькими воєнними злочинцями. Більшість засуджено на шибеницю, решту на довголітні ув’язнення. Vae victis.
9 жовтня. От вам вже і по з’їзді… Фактично, це не був з’їзд, а конференція, присвячена питанням літературної критики. У п’ятницю, 3-го жовтня, ми виїхали з Корнталю – Г. Костюк, М. Степаненко, О. Веретенченко і ми з Танею. На вечір були в Брайройті. Знане баварське місто, прославлене відомими Ваґнерівськими музичними фестивалями. Тепер воно розбите, як і всі інші міста Німеччини, ми, розуміється, примістилися в українському таборі ДіПі, що знаходиться, як звичайно, у військових Леопольдказерне. Нас з’їхалося таки чимало, щось понад тридцять МУРівців і гостей, між якими ми особливо вітали наших прекрасних друзів білорусів – поетку Наталію Арсєнєву, поета Майсєя Сядьньова, критика Антона Адамовіча… Приємні зустрічі, захоплені вітання… Дні 4-го і 5-го жовтня цілковито виповнені конференцію, гостиною, літературним вечором…