Вважаємо, що цього легкого начерку досить, щоб змалювати людину і артиста. Якщо протягом сорока років не випускати з рук коробку, повну звуків, це не проходить безкарно. Це накладає відбиток на все життя і впливає на характер. Віолончелісти бувають здебільшого балакучі і запальні, говорять голосно і ніби захлинаючись, втім не без дотепності. Саме такий Себастьєн Цорн, якому Івернес, Фрасколен і Пеншіна охоче довірили керівництво музичним турне. Вони надають йому повну свободу і говорити і діяти, оскільки він це робить вельми успішно. Звиклі до його владних замашок, вони потішаються над ним, коли він втрачає почуття міри і такту, що для музиканта непохвально, як зауважує нешанобливий Пеншіна! Складання програми, розробка маршрутів, листування з імпресаріо, —саме на Себастьєна Цорна покладено ці різноманітні справи, які дають можливість його войовничому темпераменту проявляти себе в самих різних обставинах. Єдине, у що він не втручається, це в питання, що стосуються грошових надходжень в загальну касу і спільних витрат. Це доручено турботам другої скрипки та головного рахівника, точного та акуратного Фрасколена.
Тепер члени квартету представлені читачеві, наче б вони стояли перед ним на естраді. Типи, до яких вони належать, загальновідомі і хоча, можливо, не надто оригінальні, зате різко відрізняються один від одного. Нехай дозволить читач розвернутися до кінця подіям цієї надзвичайної історії: він побачить, як поведуть себе чотири парижанина, які, звикнувши зривати оплески у всіх штатах Конфедерації, виявляться перенесеними на... Однак не будемо забігати вперед, "не будемо прискорювати темпу", як висловився б "Його високість", і озброїмося терпінням.
Отже, близько восьмої години вечора четверо парижан стоять на безлюдній дорозі в Нижній Каліфорнії перед уламками карети, що перекинулася. "Якщо бажаєте, — опера Буальдье", — пожартував Пеншіна. Якщо Фрасколен, Івернес і Пеншіна поставилися до події філософічно, якщо вона навіть надихнула їх на жарти професійного характеру, легко зрозуміти, що у глави квартету вона викликала приступ люті. Що поробиш! Віолончеліст — людина гаряча і, що називається, спалахує, як порох. Тому Івернес і запевняє, ніби він прямий нащадок Аякса і Ахілла, двох самих гнівливих героїв давнини.
Не забудемо, однак, додати, що якщо Себастьєн Цорн жовчний, Івернес мрійливий, Фрасколен благодушний, а Пеншіна сповнений веселості, яка б’є через край — вони всі відмінні товариші і люблять один одного як рідні брати. Вони відчувають між собою зв’язок, перед яким безсилі розбіжності на ґрунті особистих інтересів чи самолюбства, — спільність смаків, почерпнутих з одного джерела. Їх серця, як добре зроблені інструменти, завжди б’ються в унісон.
Поки Себастьєн Цорн лається, обмацуючи футляр своєї віолончелі, щоб переконатися в її цілості й схоронності, Фрасколен прямує до візника.
— Ну як, приятель, — запитує він, — що ж нам робити, скажіть?
— А що будеш робити, коли немає ні коней, ні екіпажу?.. Чекати...
— Чекати, поки вони з’являться! — вигукує Пеншіна. — А якщо вони так і не з’являться...
— Треба їх роздобути, — зауважує Фрасколен, якому ніколи не змінює практичне спрямування його розуму.
— Де?.. — гарчить Себастьєн Цорн, бігаючи туди-сюди по дорозі.
— Там, де їх знайдете! — відповідає кучер.
— Е, послухайте-но, любий візник, — і голос віолончеліста помалу піднімається до верхніх регістрів, — це що за відповідь? Добра справа... по своїй незграбності ви
нас вивалюєте, ламаєте карету, калічите коней, а потім кажете: "маєте викручуватися, як знаєте!"
Захоплений потоком власних слів, Себастьєн Цорн починає виливатися в нескінченних і щонайменше непотрібних закидах, але його перериває Фрасколен:
— Дай-но я з ним поговорю, старина Цорн.
Потім він знову звертається до кучера:
— Де ми знаходимося, приятель?
— У п’яти милях від Фрескаля.
— Це залізнична станція?
— Ні... прибережне селище.
— А там знайдеться екіпаж?
— Екіпаж... навряд чи... візок, мабуть, знайдеться...
— Запряжений волами, як за часів меровінгських королів! — вигукує Пеншіна.
— Це неважливо! — говорить Фрасколен.
— Гаразд! — втручається знову Себастьєн Цорн. — Запитай-но у нього краще, чи є в цій дірі заїжджий двір... Набридло мені бовтатись по ночах...
— Друг мій, — запитує Фрасколен, — чи є в Фрескале який-небудь заїжджий двір?
— Так... Там ми повинні були міняти коней.
— І щоб добратися до цього селища, треба йти по дорозі?
— Прямо по дорозі.
— Пішли! — кричить віолончеліст.
— Але як бути з цим бідолахою? Жорстоко залишати його одного... в такому положенні, — зауважує Пеншіна. — Послухайте, приятель, а з нашою допомогою ви не могли б?..
— Неможливо, — відповідає кучер. — Так я сам краще залишуся тут... у карети... Вранці я вже второпаю, як звідси вибратися.
— Нам би тільки дістатися до Фрескаля, — продовжує Фрасколен, — а там ми могли б послати когось до вас на допомогу...
— Так... господар заїжджого двору мене добре знає — і не залишить в біді...
— Ну що ж, йдемо?.. — вигукує віолончеліст, беручись за футляр свого інструменту.
— Зараз, — відповідає Пеншіна, — але спершу допоможіть-но мені влаштувати нашого кучера на укосі.
Дійсно, його необхідно забрати з дороги, і оскільки він не в змозі користуватися своїми порядком-таки пошкодженими ногами, Пеншіна і Фрасколен піднімають його, переносять і саджають під великим деревом, нижні гілки якого спускаються зеленим пологом.
— Рушимо ми коли-небудь?.. — волає Себастьєн Цорн втретє. Тим часом за допомогою ременів він уже прилаштував футляр у себе за спиною.
— Готово, — говорить Фрасколен.
Потім він звертається до кучера:
— Отже, вирішено... Господар фрескальського заїжджого двору надішле за вами... А зараз вам нічого не потрібно, приятель ?..
— Так от, — відповідає кучер, — хотілося б ковтнути джину, якщо у вас у фляжках щось залишилося.
Фляжка Пеншіна ще повна, і "Його високість" охоче жертвує її.
— Ну, любий, — говорить він, — щоб не перемерзнути, вночі ви будете підігрівати себе... зсередини!
Черговий обурений вигук віолончеліста спонукає, нарешті, його товаришів рушити в дорогу. Добре ще, що їх речі залишилися в багажному вагоні поїзда і не були перенесені в карету. Якщо навіть речі і прибудуть в Сан-Дієго із запізненням, музикантам принаймні не доведеться тягнути їх на собі до Фрескаля. З них достатньо і скрипок, і навіть більше ніж достатньо футляра з віолончеллю. Правда, жоден музикант, гідний цього імені, ніколи не розлучається з інструментом, так само як солдат зі своєю рушницею або равлик зі своєю черепашкою.