Довго Яровий пошепки доводив Хведеві, що йому нема чого боятись...
— Варламенко направив... Каже: підпалиш, подумають, що ре... лю... ци... нери,— натужуючись, вимовив трудне слово Хведь.
Що робити далі, Хведь не знав, і мовчки сидів під ожередом, доки інші пошепки радились.
— Скільки в тебе тих ліхтарців? — спитав Суленко.
— П'ять.
— Давай сюди, ми самі все зробимо... А ти йди собі додому й нікому ані мур-мур! — наказав Суленко суворим тоном.
— А як же пан спитає? — ніяково запитав Хведь.
— Кажи, що підпалив...
Хведь мовчки потоптався _ на місці, а потім пішов геть.
Яровий лаштував свічки і поділяв свою коробочку сірників між товаришами.
Через годину три постаті прямували на село, обходячи маєток.
Розділ чотирнадцятий
Ніч танула на сході й півневі голоси спалахували над Старостином, коли задзвонили на сполох.
Люди, певно, чекали на той дзвін, бо одразу сірі постаті почали виходити з дворів. Вони збивались у купки, а постоявши, йшли до маєтку, сполучаючись по дорозі з іншими гуртами. Там, де чорним олівцем встромився димар цукроварні в сірий папір досвітнього неба, вогняні язики стрибали над будівлями маєтку та над далекими скиртами.
Горіли воловні та сіно за маєтком.
Що далі на край села, то натовп більшав. Прилучалися чоловіки, жінки, хлопці, дівчата. Йшли діди з широкими жорсткими бородами, несучи вила на плечах, і підлітки, на яких сварилися, але не одганяли.
— А де прахтикант? Практиканта не взнаєш у сіряку!..
Полем не йшла, а бігла кремезна селянська сила й топтала босими ногами буряки.
— Топчи, хлопці, панське добро, бо воно нас топче! Давно не бачили плантації випростаної мужицької сили,
й буряки затьмарились росою.
У маєтку стояв гармидер. Чмокала пожежна труба, гоготало полум'я над воловнями, іржали коні, а люди, як божевільні, метались по дворищу й кричали, не слухаючи одне одного. На ожереди ніхто не звертав уваги,— мовляв, нічого не зробиш.
Рамп з батіжком бігав по двору і, забачивши натовп селян, загукав:
— До ожередів негайно! — А побачивши, що ті стояли, збившись у купу й не рушаючи, залаявся: — Барани! Сво-лочі! Зараз марш до ожередів!
З натовпу вийшов парубок у драному кашкеті й піджач-КУ. Очі йому горіли.
—— Бий його, хлопці! — і сам з вилами кинувся до Рампа.
Управитель одскочив назад, вихопив браунінга, й ледве той стямився, як Рамп в упор розрядив револьвера...
Парубійко ніби оступився і впав на одно коліно, випустивши вила. Правою рукою він напружено силкувався витягти щось із кишені свого піджачка, а лівою схопився за груди.
Скажене напруження було в його постаті, але воно раптом обірвалося, і парубок упав ниць.
Хтось з натовпу несамовито зойкнув, а Рамп, користуючись часовим замішанням, подався через дворище до свого будинку.
Над селянськими головами піднялись вила, сокири, сапки, і натовп метнувся за Рампом.
Коло квітників кілком збили управителя з ніг, і він упав шкереберть під кущі підстриженої акації.
— В скриню його, циганську морду! — гукнув гостроносий дід, і натовп, що кинувся був на шматки роздерти збитого управителя, зупинився.
Налигачем скрутили Рампові руки, а тим часом невідомо відкіля притягли дощану скриню й накидали на дно землі.
— Лізь, паскудо! — наказав гостроносий дід. Дужі руки підхопили Рампа і вкинули в скриню. Рамп мовчав, стиснувши зуби, і хижо дивився на людей.
Тільки, коли зачиняли віко, вигукнув:
— Сволочі! Скоти! Вас...— Але далі його не було чути за людським ревом. Скриня піднеслась над головами й попливла з натовпом до греблі. Там люди зупинилися, розмахнулись скринею й кинули її з високої греблі в воду.
Із скрині чувся жахливий зойк, але швидко потім затих. Скриня пірнула на дно.
Люди стояли, не рухаючись, і дивилися, як над туманною ранковою водою ставу схвачувались бульбашки.
Під вербами загегекали гуси й шурхнули у воду. По той бік ставу на цукроварні лунали стримані голоси — то службові, налякані нічними подіями, розбігалися хто куди...
Перед світанням плантації на схилах полів вилискували сивизною ранкових рос, готуючись випити солодкий день.
Плантації, насмоктавшись з весни людського поту й крові, пили тепер жагуче сонячне світло; вагітніли на цукор.
Але що це?.. Неспокій і тривога проскочила електричною іскрою через натовп: з маєтку біг чоловік, махаючи руками. То був дід Юхим, конторський сторож.
— Люди добрі! Люди добрі! Салдати з Вільшанки їдуть* А підбігши ближче, задихаючись, пояснив:
— Саранчук по телефону викликав... Я підслухав... Шість верстов — миттю доскочуть...
Натовп заворушився.
_ Розходься по домівках! — вигукнув хтось з середини натовпу. Ніхто не заперечив.
— По домівках! — гукнуло ще кілька голосів і змовкли.
Люди заметушились, і монолітна до того маса почала розпорошуватись. По двоє, по троє люди бігли без дороги до села, кидаючи за собою мовчазний напівспалений панський маєток. Тільки двоє чоловіків подалося яром в інший бік.
А маєток спорожнів і завмер.
Багрове сонячне коло викотилося із-за степу, на мить ніби зупинилося, але далі байдуже покотилося синім полем, щедро обдаровуючи життям землю.
Головешки колишніх воловень куріли сизим димом на самотній труп русявого парубка у драному селянському піджачку та в новеньких студентських штанях з кантами.
Рука заклякла в кишені, витягши з неї наполовину револьвера. Обличчя набрало мужньої жорстокості, якої за життя ніхто не бачив у практиканта...