Глава шоста. Зло проти бунту добра
Через день після того, як привезли поранену людину на хутір, у Попівці почали дзвонити на сходку. І дзвонили з ранку аж до 10-ти годин дня: били залізним шворнем у рейку коло комори; і били снізкою у бляху з чиєїсь покрівлі коло кабиці. І дзвонили коло школи у "постовий" дзвоник, яким звичайно скликали школярів на лекції. Його зняли з церкви разом з усіма дзвонами і тільки він у селі зістався. І бевкання в дзвін і в рейку, і гаркання снізкою у бляху мали характер якогось розпачливого алярму і божевільного бажання зробити всім живим людям у селі дошкульної муки, щоб усяке людське бажання було перелякане і кожна людська байдужість була збуджена до найвищого неспокою, до жаху. І щоб за те, що людей начальство вибило із звичайної норми душевного стану, їх же і катували безжально, і безугавно.
І коли вже селяни від такої дикої муки стануть непритомні, щоб уперти їх у роботу, яка б не допускала нещасних із своєї невтолимості і всепоглинаючої волячої приреченості чорно трудитися до самого жаданого комуною людського скону. Щоб людина ніколи не могла вгору глянути і розправитися і дихнути широко грудьми, щоб під таку мить не влетіла в голову думка "крамольна". Щоб людина сліпо робила, сліпо їла і чамренною пила. Ці дзвони розносилися по селі з нестримною вимогою безнастанного і всеохоплюючого, просто універсального катування... Щоб життя стало і на полі, і дома єдиною новою і всенародною тюрмою, а ті тюрми, що спеціально були зроблені раніше і тепер добудовані совєтами, аби поволі зливалися з тотальною, безстінною в’язницею; так само, як серед великої води бувають острови з річками та ставками, а потім ці острови одного разу і затопить околишня вода,— і вже ніколи ніхто не довідається, що там були стави і річки, які злилися з океаном і стали одним універсальним ставом, а в данім разі тюрмою.
Попівський колгосп було збудовано на вигоні, над яром, що тягся Бог зна куди. У центрі стояла новенька управа, ще навіть не обмазана. Над дверима в неї надворі висів Сталінів портрет, як символ нового божища, жорстокішого від вавилонських, ассірійських і єгипетських божищ. Над управою стирчала антена-радіо, якою нове божище висмоктувало з населення думки і настрої. А ті з них, яких висмоктати не можна було, добивали ревом комісарських промов з усіх закутків СССРії.
На сходку люди поволі йшли. Неначе та скотина, яку тягнуть налигачем у ярмо або на продаж. Вони приходили і на сонячнім боці ставали, а деякі просто сідали на землю. Чоловіки, жінки і молодь. Було їх і прибувало купами і поодинці. Всі здивовані і збентежені. За натовпами нічого не видно було. Ні возів, ні авт. Із управи чулася дуже голосна розмова, але розібрати не можна було, про що йшла річ. Селяни спочатку зосереджені одним настроєм і думкою: що скажуть ще? Що ще треба ламати і кого везти арештованого в район? — спочатку стояли і гомоніли стишено, неначе гомін хвиль широкого простору води. А потім почалися розмови то там, то тут, все сміліше і сміліше. І нарешті ініціативу у одному великому стовпищі взяв селянин.
Він був гостроносий, чорноволосий, але сіроокий. Вуса чорні були протягнені над бородою трохи вниз, по-козацьки, а сам він був у свитці, підперезаній білим поясом. На ногах опорки з чобіт виглядали з-під широких полотняних штанів, пофарбованих бузиною. Він, обпершися спиною об стіну управи, сидів навприсідки, тримаючи ковіньку у правій руці, все підсовуючи нею бриль на потилицю, через те, що сидячи чоловікові доводилося дивитися на своїх слухачів і треба було задирати голову і тоді бриль заднім краєм крис обпирався об стіну і налазив на очі. Цей чоловік, якого було звати Лукіян Кошелик, був уважний і до своїх слухачів, і до бриля.
— Були ми хазяїни: були ми не пани, а царі. Схочеш вранці встанеш, схочеш у півдні. І ніхто тобі нічого. Тільки худоби і слухав. Схочеш вийдеш босий, а схочеш узуєш опорки, або постоли, а то й чоботи. Були свитки, були й кожухи... І тепер вони є, тільки ось запитання, де вони?
Було прийдеш у крамницю і кажеш "давай", тай несеш додому, що схочеш..., а тепер крамниць нема... Тільки ми є. І ми собі не можем казати "давай". І ось до нас приїхали і кажуть "давай", як ми колись до крамниць. А що я дам, коли ось моя душа аж пручається з грудей, щоб крикнути: "дай" хоч дьогтю на ці ось опорки"!
— Гей, дядечку Лукіяне, оглядайтеся на колеса, бо ви погубили завіздки! — хтось гукнув із гурту. А він, продовжуючи своє, кинув у гурт:
— Ні, брате, не добачаєш, я іду вже пішки, немає в мене воза, і нема мені чого губити та й оглядатися... А опорки з ніг не згублю, бо я в них і сплю. Вони ще з царського надбання... Царські. Та я ніколи не був царський і всі ми не були. І через те ми за царя не тільки дихали, але й жили. Він не був наш, бо не знав, чого ми хочемо. Ось у нас церква є...
Слава Богу, тепер довели ми її... А хто її збудував? Цар. А чи таку, як ми хотіли? Ні, не таку. Адже ви пригадуєте: Ларівон Гатибур, наші батьки розказували... Казав:
"Нам церкву треба святого Пантелімона, бо він глядить жнив, глядить, щоб лиха рука не спалила кіп". Так, це наш святий. А цар у нас йому церкви не поставив, а збудував Марії Магдалині, що охороняє дитячі захисти і приблудних дівок. Подумаєш, то справді совєтська свята. А нам треба сторожі, найбільше до жнив, до кіп. Окрім того Пантелімон розганяє громом ще й чортів. Ось тепер би він нам і знадобився"!
І тут з натовпу почувся голос. "Розганяв, розганяв, а тепер нас чорти розганяють, і ніякий святий не оступиться".
"Правильно, не оступиться,— підхопив Кошелик.— Бо ми молимося не тим святим. Бо нами керували не наші царі. Вони не знали, де наш пуп, де наше що. Ми цареві, було, заплатимо чинш і одкупимося на цілий рік і живемо, було, як царі. Ніхто до нас і ми до нікого. Самі свої, а тепер?..
— А тепер, дядушка Лукіяне, як будете довше так говорити, то вас тут ухоплять за пуп тай потягнуть за автомобілем аж у район. І не зчуєтеся, як ви вже навіки совєтський!
— Не лякай, я ще як народився, то в церкві вичитували, що я призначений на поталу совєтові... Бо совет, це значить: "іже не ідет на совет нечистивих". Совет по книгах значить погибель, значить смерть... А що, хіба брешу? Де наші клуні, де наші коні, де ми? Ми вже не свої, ми совєтські, ми на погибелі!.. Останні времена прийшли"!