— Ви мусите мене познайомити з автором цього портрета...
І зітхнув тихо і його молодий приятель і напівпошепки відповів:
— Він ворог совєтської влади.
— Він у тюрмі? — І не дожидаючи відповіді, обурено вигукнув:
— Коли так, то ми стурбуємо Академію Мистецтв, ми заставимо говорити Спілку Художників... Ми вирвемо його з тюрми... Бо коли немає мистецтва у народу, то і народ не існує так само, як немає світу без Бога...
— Вельмишановний маестро, він утік у Румунію, нижче Могилева-Подільського. Він перемчав автом через понтонний міст, із ним ще дві дівчини...
— А-а-а! Ну, коли так, то справа не пропаща. Коли так, то Україна ще може блиснути кольором свого духа... Ще заставить людство подумати і про її свободу...
— Ні, він уже не буде художником... Він туди поїхав з невірою у свої сили... Бо у нього це перший портрет... І коли йому довелося малювати другий, то він малодушно втік. А ви знаєте, що в селі на мистецтво дивляться так само, як і на потребу чобіт. І як не має в селян академії шити чоботи, так вони не знають, чи їм потрібні академії мистецтв. І таке становище авторові цього портрета там не могло підсилити душі після невдачі...
У відповідь йому було мовчання. І мовчання сповнило всю залу і аж притемнило її. Почувався у цих живих двох людей такий сум, який зникає тільки при зміні державних форм людського житія. А серед залі постать Леніна і Сталіна замість чуба, одежі і чобіт враз покрилася білою шерстю і на пальцях, і на вухах, не змінивши природних рис їх обличчя. Вони повернуті були уже до художників, і в кожній правій руці тримали по такій сокирі, якими колись одрубували винуватцям голови ще за часів московського середньовіччя. Вони були у вистаті останнього напруження перед спуском сокир на своїх жертв, які стояли до них спинами. А чорні бронзові вожді попід стінами робилися круками і ворушили в себе за плечима величезними чорними крильми, щоб так і впасти на двох людей, коли почується хряск кісток від ударів сокир. Але замість розпачливого крику жертв перед смертю від постаті двох художників віяло словами поета:
Гей, хто на сум благородний багатий, Сходьтеся мовчки до тихої хати... Та посідаєм всі на лавках, Та посумуєм по вбитих братах. Темно надворі, зоря не зоріє, Вітер холодний від півночі віє... Виють вовки по ярах, по облогах...
Року 1950, 12 лютого.