Коло будки хлопці вмилися, повечеряли і старший тракторист із своїм помічником рушили на село. Але не встигли зробити вони і двох десятків кроків, як помічник вернувся бігом до Нерадька, який вже в будці стелив солому спати, і спитався знадвору, заглядаючи в будку:
— А ви сьогодні будете ночувати тут, чи де інде?
— Та ось бачите, що стелюся. Значить буду ночувати в будці А навіщо вам?
— Та то одна молодиця хоче з вами підночувати. І може я її вночі до вас приведу,— засміявся помічник і знов рушив доганяти товариша. Нерадько перестав стелитися. І, вирівнявшись, застиг. Ще не було такого випадку, щоб цей комсомолець з ним говорив взагалі. Робота в полі одбувалася мовчки. Один тільки старший тракторист, де треба, де й не треба, лаявся. Але і він не зачіпав Нерадька, а тільки брав у "обертас" свого помічника, який щодня спізнювався на роботу, і щодня перед старшим оправдовувався тим, що до пізньої ночі одбувалися комсомольські збори, і він заспав. І на цьому його мова кінчалася. І старший, полаявшись ще годин кілька, шукав другої причини, щоб лаятися. Через те Нерадько старався ходити трактором як можна далі від нього, та мати спокій. Та й сам комсомолець десь застрягав у якійсь балці і або довбенькою бив груддя, або в чомусь длушпався на межі між бальцанками та всяким заліззям. А сьогодні.. Що це з ним сталося, що він перший заговорив? Та ще якось незвичайно, просто навмисне вернувся. Чи не має в цьому чогось недоброго? І Нерадько взяв свою свитку, Кобзаря вже давно він збувся, і розпачливо бухнув у солому так, що аж ключі та гаки забряжчали в будці І вкрившись із головою, зробив коло очей і коло рота дірку і затих. Крізь одчинені двері будки він бачив бліду смугу заходу, яка зливалася з вечірнім небом. У полі стояла тиша осіннього, супокійного вечора. І від цієї тиші у нього в серці ще голосніше занив біль, передчуваючи щось недобре. Але він на це не зважав, бо такий стан його духа був уже завжденний. Ба ось цю бліду смугу небесну затулила чоловіча постать, ставши на дверях. Нерадько впізнав діда. Дід кашлянув, а потім і гукнув:
— Огій, чи ви вже спите?
— Ні, ще, дідусю, не сплю,— відповів хлопець.
— Та я оце зібрався піти туди до тракторів. І навіщо ви проти неділі покинули їх у полі, а не привели сюди?!!
— Та то старший так закомандував. Що я міг проти нього говорити? — відповів, виправдовуючись, Нерадько. А дід:
— Та я оце й здумав уперед заглянути до вас у будку. Ви той... будьте цієї ночі обережні. Береженого Бог береже...
Говорив старий чоловік:
— Мені вчора проти сьогоднішнього дня щось погане привиділось. Я вже мало в цих літах сплю. А як сплю, то або стоячи, або сидячи. І всі ті сни, що мені ввижаються, я вже не можу розрізнити від звичайних видовищ. І вчора таке паскудне привиділось, що я собі думаю уже цілий день, чи не проти вас буває ось таке. А я ж вас сам залишив тоді коло будки. І як щось погане тут з вами трапиться, то вся пеня і весь гріх ляже на мою душу. І я оце перед тим, як іти до тракторів, і зайшов до вас, попередити.
Нерадько заворушився і, заглушуючи і свою тривогу, і ніби силкуючись заглушити і тривогу дідову, проказав:
— Коли всьому надавати якогось значення, то тоді все життя буде катівнею: жодної хвилини не буде одпочинку для змученої людини. Ні, діду, не турбуйтеся. Якось Бог дасть і ця ніч пройде благополучно. Я...
— Ото ж бо й є. Ви мало жили, то мало знаєте. А мене не проведете і не заговорите. А така морока, як учора мене одвідала, неодмінно щось віщує. Ви краще вже мене послухайте. Візьміть лишень свою постіль та покиньте будку, та ляжте он в тій соломі за кабицею. Все таки далі від гріха. Чого доброго, а лихе завжди напоготові.
Нерадько далі вже не витримав, і звівшись із-під своєї свитки і ніби аж роздратовано питаючися попрохав:
— Дідусю, ви мене так налякали, що вже мусите сказати, що вас одвідало вчора.
— Та мушу. Щоб не мали ремства на діда, що поколошкав. Отож учора ви собі спите і старший спить. А ніч видна і все. кукурудзище віддалеки здавалося туманом. А я сидю на порозі будки. І така прохолода потягла з яру, аж дрижаки мене взяли. Ну, думаю, піду до кабиці, та розпалю соломи та нагріюся. І зараз же встаю та й іду. Коли... що за лиха година! З кабиці світиться. Приходжу ближче, а по мені так морозом і пішло. Перед вогнем сидить, не оглядаючися до мене, чорний чоловік: обличчя чорне, руки чорні, сорочка на ньому чорна. А постоли червоні. А зверху на ньому чорна попівська ряса. Чуб чорний, довгий, аж на плечі спадає. І на шиї висить такий самий ланцюг, як ото попи було носять. Тільки що на ньому не хрест висить, а звичайне блискуче кільце. Таке завбільшки, як ото на кінці тієї шворки, якою відра з криниці тягають. А чуб на голові не обв’язаний або причесаний, а придавлений теж великим грубим кільцем. Ну, таким, як ото на ярмах висить, щоб притику пристромляти. І як нарошно в одному місці протерте, як видно, шмульгами війця. Що я міг сказати? Я йому й кажу: "Добривечір"! А він, не відповідаючи мені і не дивлячись на мене, а тільки на вогонь, мовчить собі. А там, не солома горіла, а були вже перегорілі дрова. Жар такий пашів, як з дубових або з грабових або з березових дров. І такими цілими шматками, аж білими від розпеки і лежав...
І стою я, і він мовчить, і я мовчу. Тільки й того, що блищить у нього ланцюг на шиї з малим кільцем, і велике кільце на чубі. А на ногах від жару, аж моторошно дивитися, ще дужче червоніють червоні постоли. Я кашлянув. А він, не дивлячися на мене, показав пальцем на казан, у якому ми кашу варимо.
А казан над тим жаром трохи не трісне — так кипить, і вариться в ньому хто його зна й що. Тільки й того, що я розібрав, що в ньому якесь густе вариво, похоже на смолу. І чорне таке. А носом нічого не розберу, бо вся пара і весь дух так стовпом і стояли над кабицею і на боки не розходилися. Що за лиха година?
І нарешті він мене питає:
— Чи тобі видно небо?
Я оглянувся навколо та й кажу:
— Не тільки неба не видно, а не видно десь і моєї будки.
Бо справді така тьма, що ні землі, ні неба. А він мені знов:
— Отож,— каже,— не той важний, хто сотворив небо, а той, хто ним порядкує!