Вийшло по-чортячи злобливо і з нечуваним смаком лютого карикатуриста.
І цей "патрет" одурілий хлопець положив на стіл, глянув на діда, який спав блаженним дитячим сном і навшпиньках вийшов з хати та й подався до повітки.
І там зібрався в одну мить. І коли виходив з повітки, то вже не так, як він це робив раніше. А неначе злодій: спочатку виглянув крізь одхилені двері і, переконавшись, що скрізь порожню, прожогом вискочив і проскочив за повітку, і там, не оглядаючися, переплигнув тин і майнув підбігцем через луки до полів, покритих стернею. Він навіть не завважив, що коло повітки проминув дівчину, яка ішла до тітки Лепестини... І тільки вже в полі над луками нагнувся і щось поправив коло ніг, але не оглядався і за якусь хвилину зник у далині поля.
Хвилин через п’ятнадцять після цього, у ту кімнату, де спав дід, хтось обережно постукав. А дід відповів тільки голосним сопінням із глибокого сну. Ще постукали. Ще, і нарешті двері відчинилися і, переступивши поріг, зупинилася страшно здивована тітка Лепестина. А вслід за нею в сінях ішла її сестра і говорила:
— Ми не видержали: ідемо подивитися на ваше малю...
І слово завмерло у неї на устах, коли вона зупинилася поруч із сестрою.
— Що це воно таке? А де ж той... "художник"?
Похолоділим язиком насилу вимовила перша жінка:
— Батько сплять, а він же де? — І обидві стали дивитися у вікна надвір, але й там була така тиша і порожнеча, що здавалося дідове сопіння і там гучить не тихше, ніж у цій кімнаті на ліжку. І глянула тітка Лепестина на стіл, і побачивши там олівець і папір, кинулася до них і тремтячою рукою вхопила "патрет"... І стоячи, подержавши його перед очима, знесилено сіла на той стілець, на якім сидів і дід. І в неї з очей побігли великі краплі сліз від нечуваної і незаслуженої образи... Підійшла і сестра і стала страшно напруженим поглядом дивитися теж на "патрет". І залягло в хаті сліпе і розпачливе горе обох селянок. Тільки подих сонного рівно оживляв несподівану чорну смуту. Але цей подих був не живіший від тих звуків, які роздаються в церкві, де ночує покійник, освітлений однією великою свічкою. Щось тяжке почувалося і невиліковно болюче. І нарешті тітка Лепестина вимовила:
— Завіщо це така дяка?
І замовкла, і знов дивилася і дивилася на малюнок, а сльози з очей струмочили і струмочили. Нарешті сестра, стоячи у неї збоку, поспішаючися і схвильовано попрохала:
— Сестро, дай мені малюнок... Ти подивися, на ньому батьків піджачок намальований як живий... І ґудзики. Дай мені, я його триматиму дома, і як згадуватиму батька, то буду дивитися на намальований піджачок і буду плакати.
І аж тепер заплакала голосно ряба жінка. І тітка Лепестина відповіла лаконічно:
— На.
І вставши зі стільця і втираючи очі рукою, сказала:
— Ходім із цієї хати, а батька не буди... Нехай самі встануть. І вже потім ми їх нагодуємо.
Але в цю хвилину відчинилися двері і на порозі зупинилася наймичка Хахловщина, Секлета, та й сказала:
— "Тітко Лепестино, я прийшла навмисне сказати, що Єшка бачив у вашім дворі того чоловіка, який в вас ховається. І я підслухала: він хоче його арештувати, то глядіть, тітко, щоб не було вам "план до двору".
— Дякую тобі, моя дочко. Не було в нас ніякого чоловіка і не буде...— почала хазяйка говорити, але поспішилася Секлета:
— Не кажіть так, тітко, бо я тільки що бачила, як він переплигнув тин і підбігцем подався в поле...
А тітка Лепестина знов:
— Кажу тобі, моя дитино, що не було в нас ніякого чоловіка і не буде... А той, якого ти бачила... То... То хто його знає, що то за людина... Ходім, я тобі дам пиріжка та з’їси, щоб не дурно билася аж до мене...
І жінка вийшла. Самою останньою йшла сестра тітки Лепестини і тримала в лівій руці портрет, тиснучи його до грудей. Тільки один мішок пшениці, не зароблений "художником", лишився разом з дідом.
Глава сімнадцята. Розминувшись із минулим прийдешнє не матиме заспокоєння вовіки
Ген, ген далеко, аж у полі, Нерадько зупинився і озирнувся навкруги. Поблизу височіла розкопана могила. Кругом неї жовтіла стерня, а на ній виднівся полин, добрий на віники, і високі коров’яки. Хлопець туди і попростував.
Всередині розкопаної могили лежала заросла травою коняча нога від копит аж по стегно, і коров’яча чи, може, воляча голова. Коли Нерадько вдарив ногою волячу голову, із неї вибігла ящірка і зникла збоку в траві. Він скинув бриль і кинув на бік розкопу, а сам сів коло бриля. На серці було важко. Вся голова була так окутана настроєм, під впливом якого він вибіг із двору тітки Лепестини, як ото часто буває восени вітряної пори на хаті вранці, окутується вивід димом, що навіть здається, що хата горить.
З правого боку спереду, кілометрів за три, величезний шмат лану був покритий незламаною кукурудзою чи, може, тільки самим кукурудзяним бадиллям. Над ним літала хмара вороння. Його крик досягав слуху Нерадькового. Чи не на дощ часом кричить птиця? Наче простори ясні і небо тільки де-не-де пускає хмарку із своєї глибини. Може буде й дощ: пора осіння. А трохи зліва в ярку стояла дерев’яна будка на колесах і коло неї трактор. А другий трактор ходив над яром попід кукурудзою, орючи землю; і гуркіт його двигуна, і крик поволі стали приводити хлопця до свідомості.
І він, уявивши все сподіяне, з усієї сили метнувся боком на землю і судомно згріб пальцями обох рук траву і почав качати по землі головою і стриманим розпачливим харчанням вимовляти: "Що ж я наробив, що ж я наробив?" І перша думка була: вернутися і попрохати вибачення. Але ж вона подумає, що це він хоче продовжити мешкання в неї. Та й, може, юна спересердя уже і міліцію пішла сповіщати?
Ні, мертвого з гробу не вертають! І він вирішив іти на захід. А те, що він голодний, то он кукурудзище. Він там найде качанів, трохи поживиться, налущить зерна в дорогу, і якось, Бог дасть, дійде до границі!
І він надів бриль, вийшов з могили та й пішов стернею просто на кукурудзище. А вже, як надійшов ближче, то побачив, що до нього не так то легко дійти, бо перед ним все поле виоране. І щоб добратися аж туди, то треба конче було іти проз будку на колесах. Від неї була межа, якою, видно, трактори їздили до того поля, що зараз ореться. Будка стояла від шляху може метрів з двісті. Із шляху її не було видно. Порівнявся хлопець з будкою і вже повернув на межу, аж почувся гук із-за будки, аж Нерадько здригнувся і збагнув, що морозом закололо від потилиці до колін.