І він завмер і не зчувся, як надворі розвиднілося і як увійшла в повітку тітка Лепестина.
— Товаришу художнику, ану злазьте. У мене до вас діло... Та не плигніть з переляку, бо я прийшла не вигонити вас. Уже надворі день, як віл. А ви спите, ніби холод чуєте!
Нерадько отямився і почав убиратися. Яка справді добра ця вдова і непогана. Та й до неї заходять і дівчата теж хороші... Але в нього почуття безперестанної небезпеки і безпорадносте просто не давало йому вільно поставитися до жодної жінки. І кожна в ньому почувала у першу чергу-не молодого хлопця, а каліку, яку скривдив Бог. Вони може цього свідомо й не могли б уявити, і, може, якби їм хто про це й сказав, то вони б дуже були здивовані, але Нерадька обманути не можна було. Він це бачив, а перебороти в собі зацькованість самотньої людини він не міг. І тому, коли він почув голос тітки Лепестини, то йому заболіло і те, що тітці стане важче при зустрічі з ним, бо їй напевно і так нелегко тримати його у схованці від влади.
— Гей, товаришу художнику, швидше там повертайтеся, бо вас праця чекає... Ще якусь і копійку заробите на дорогу! — знов обізвалася хазяйка, стоячи в повітці коло порога і роздивляючися на всі боки... Вона — вже його інакше і не звала як тільки художник. І люди, які до неї приходили, так само його звали. І разом з цим у Нерадька виробилося завжденне чуття якоїсь заборгованосте в хазяйки. Все йому здавалося, що він не так їй віддячив, або юна йому робить таке, що і віддячити їй не буде сили поки й його... І через те, коли він її було тільки зустріне, то зараз же прохав у неї в чомусь вибачення. І його стримувало кидати двір тільки те, що йому все здавалося, що він не готовий у дорогу: бо заборгований, бо не віддячений. А про те і гадки не було: коли ж це може статися — не заборгованість і віддяченість. І ось нарешті сьогодні у нього всі настрої зійшлися в одну постанову — іти негайно, що там не є. А тут, тепер, чого це тітка Лепестина перебиває? І він, злізши із горища, просто підійшов до неї і сказав:
— Дорога тітко Лепестино, не перебивайте хоч сьогодні мені вас кидати. Бо через те, що моє пробування тягнеться і тягнеться, у мене в душі стало якесь переконання, що я ніколи звідси не виберуся і що страшно по-дурному доведеться і собі пропасти, і вас підвести під якесь нещастя...
— Знаєте що, не говоріть мені про це. Я не хочу, щоб ви таким пішли від мене. Це через те у вас так, що ви не заклопотані. А сьогодні, коли ви змалюєте мого батька, що сестра привела, то і вам буде радісно, і мені приємно згадати останній день вашого буття в нас. Ходім у хату, там вони нас ждуть.
І хлопець важко зітхнув і подивився на тітку Лепестину, а та відчинила двері в сіни з таким безжурним обличчям, неначе вона була не мешканець землі.
У хаті зараз коло дверей, на лаві стояв розв’язаний мішок повний пшениці. А коло нього сиділа повногруда молодиця у старенькій свиті, підперезаній купецьким налигачем. Запнута була полинялою хусткою, що була колись чорна, а зараз якраз на голові була вже такого кольору, як літній пил на дорозі... Обличчя все було скапане віспою. А супроти неї на ліжку теж сидів великий на зріст сивий і лисий дід. Він був у доброму українському кожусі. І на колінах тримав шапку. Під богами стояв стіл накритий накидкою. Це була та світлиця, в яку Нерадько ні разу не заходив. У ній троє вікон сяяли чудовим ранковим осіннім сонцем. Одно вікно над столом, прибране рушничком, піднімалося майже до стелі, а друге з лівого боку в діда, крізь свої шість шибок пускало стовпище теплого та ніжного проміння на середину хатньої долівки... Тільки аж третє вікно було затулене спиною рябої селянки, яка дивилася усміхаючись на Нерадька. Він сказав:
— Доброго ранку!
— Доброго здоров’ячка! — разом відповіли і дід, і молода жінка. І тут же зараз тітка Лепестина, показуючи на розв’язаний мішок пашні, почала уводити Нерадька у суть самої справи.
— Бачите, цей мішок ваш. Його вчора мій зять привіз. А оце моя сестра. Вони обоє і я дуже хочемо, щоб ви змалювали нам нашого батька. Змалюєте? Ваша пшениця. І сестра вас бере до себе зимувати. Коли насидитеся в неї, вона передасть вас до своєї товаришки в інше село. І міліція не взнає про вас до страшного суда.
— Еге ж, змалюйте нам батька,— обізвалася і ряба.— Вони вже старі і нам хочеться мати пам’ятку з них... А ми вже дурно не схочемо. І пашня оця ваша буде, і ще там дещо ми одклали вам дати. Тільки так змалюйте, як ви змалювали Лепестину, що кожна рисочка говорить, що це змальована Лепестина, а не хтось інший.
Нерадько подивився на діда і на його обличчя. Воно було все залите сонцем і він його не побачив, тоді, як одежу і навіть той піджачок, який виглядав із-під кожуха помітив... І дуже помітив. І серце в нього стислося холодом, і він майже розпачливо промовив:
— А як не змалюю?
— Гм, не змалюєте... Такий маляр, як ви? Так не може трапитись. Беріть он стілець і садіть батька там, де вам буде зручніше, і малюйте. Це так само нам потрібно, як потрібно їсти, пити і в хаті жити. Малюйте. А ми ходімо, сестро, готувати щось закусити...— майже ображено зауважила тітка Лепестина.
Сестра встала і, дивлячись на Нерадька прохаюче і жалісно, вимовила з робленою веселістю:
— Як намалюєте, то будемо цілий тиждень курей різати та самогон гнати. У мене свиней нема, а буряки вродили на тій смужці, що коло хати, мішків, мабуть, із шість. Буде на самогон. Тільки намалюйте.
І вийшли обидві жінки з хати. А з дідом лишився Нерадько, повний роздратування на самого себе, що не почував ані іскри, яку б можна було роздмухати у полум’я охоти до малювання. І, поставивши стілець коло столу посеред хати, посадив на нього діда.
— А чи в кожусі будете малювати, чи скинути? — спитався дід.— Бо я навмисне і кожух узяв із стоячим коміром.
І Нерадько, ніби опам’ятавшись, глянув недобре на діда, подумавши: "Ач, і він хоче стоячого коміра". І попрохав:
— Скиньте, будь ласка. Краще у самім піджаці.
І поклали кожух на лаві, а посеред хати на стільці сидів дід у такій позі, в якій завжди сидить який-небудь сусіда в суботу у свого товариша, коли той його стриже.