— Будемо друзями, а через кілька днів ще до вас заїду. Знов таки в нашій спільній справі. І я гадаю, що тоді вже у вас не буде причини передо мною кліпати очима, а мені себе почувати ні в сих, ні в тих. То ж до побачення! — І, не поручкавшись, пішов швиденько до перелазу. Через якусь мить його машина уже мчала шляхом у поле в напрямку до Балаклеї. Коли голова колгоспу збагнув, що він вже сам, то аж зітхнув із стогоном полегшення. І відчув, що йому холодно.
З Гайдамацького яру тягло густою прохолодою. А з-за рогу, що зараз же був за хатою, пахло стернею і осіннім полем. Днів три тому звідти звезли останні копи ячменю і змолотили. Із Сердюківського поля гув трактор. А з церковної дзвіниці кричала сова. Місяця на небі вже не було, тільки великі зорі, ніби насичені росою, ворушилися проти потемнілих хат, над Гнилим Тикичем.
І голова колгоспу застібнув сорочку і, глянувши на стіл, на самовар, пішов у хату... У спальні було темно, тільки коло жіночого ліжка виднів білувато возик із сонною дитиною. А жінка сиділа боса на його ліжку з накинутим на плечі плащем. Він сів мовчки коло неї. І вона зітхнути промовила з великим смутком:
— Я все чула... Всю вашу розмову... Що ж ти думаєш із Шиянкою зробити?..
— Ти питаєш, а я тобі скажу, що я не знаю... Якось мені темно в голові... Не можу погодитися нищити людей таких, як ти, з дітьми... Але він правду каже, що треба. І я згоджуюся і не можу. І оце я прийшов лягти спати не для того, щоб відпочити, а для того, щоб утекти від певного рішення. Хоч я знаю, що завтра вранці все знов стане передо мною і вимагатиме від мене певних дій... Жінко моя дорога, я, мабуть, хворий: не можу вбивати підряд усіх...Що мені робити?
— Що робити? — немов луна відгукнулася жінка:
— Я розмовляла з одним комсомольцем, що її стереже. Він каже, що вона так виснажена голодом, що днів за два вмре. І тобі не треба буде напружуватися до чогось. Кажуть, юна у тім землищі уже і не встає, і ходить під себе. Її прибирає ота її чорноока та розумна донечка. Ніна. І комсомольці її шкодують і вряди-годи кидають якийсь шматок хліба. А Нінка половину з’їсть, а половину віддає матері. А мати не їсть, а ховає в пазуху. І коли побачить, що дитина хоче їсти, витягає і віддає Ніні А та як звірятко... Як усяка дитина бере і з’їдає. І мати вже доходить краю, а дівчинка сидить над матір’ю і плаче...
— А хіба їм не дають їсти? — спитався неначе злякано Єшка.
— Ніби то ти вже і не пам’ятаєш? Адже ж ти сам при Тюринові сказав, щоб їм їсти не давали...
— Ох, яка ж я підла людина!.. Я вже собою не можу керувати... Я цілком вибитий із норми... Ну, що ж, може юно так і краще?.. То ти кажеш, що юна може ще прожити днів два?..
— Мені комсомолець розказував, але таким тоном, що може юна вже і не живе.
— Ху, гора з плечей! Я звелю, щоб її труп уночі вивезли і вкинули туди, куди вкинули і Кошелика: у Венерину Кручу... Причеплять камінь до шиї і вкинуть... Не знаю, що тільки мені з тією дівчиною робити?..
— Зроби так, щоб вона втекла, і справі .кінець. А тебе я прошу у всьому радитися зі мною, бо ти справді так засмиканий, що вже у твоїх очах всі стежки переплутались. Уже не знаєш, що робити і що робитимеш. Он і рушник і досі висить у тебе на плечі... Хоч уже і самовар напевно захолонув... Дай його сюди...
— Добре, жінко... Мені справді полегшало від твоїх новин і я засну спокійно. Але що це таке? У великій світлиці світить електрика. Дивися, як освітлюється яблуня з яблуками і стіл накритий. Треба погасити...— І він вийшов із спальні... Через деякий час і на подвір’ї колгоспу було тихо і темно так само, як і над всією Попівкою. Тільки з-під церкви із "Сторожовки" світило два вогники, неначе очі того жаху, що над українським селом мусить бути невгасимо-недрімним так, як говорив про це Тюрін.
Глава дванадцята. Мати казкою рятує рідній дитині душу
Через добу після цього вночі в селі була така тиша, що кожна жива душа боялася чи стукнути, чи шерхнути. Бо як у селі не було ті тинів, ні дерев, крім випадково залишених, то луна від порушення тиші била нагло в кожне вікно і на далекій відстані. І таке безлюддя почувалося в порожніх просторах вулиць, що якби хто голий пробіг від краю села до краю, то ніхто і не помітив би. Одна тільки сова на це зважала і гуками гула на церкві. Здавалося, що і вона на службі у Балаклейської гепеви і своїм містичним криком робить совєтський жах ще й таємничим. Почувалося, що сова сидить на тій дзвіниці, над якою загнуто вниз хрест. Бо на другій бані хреста не було, а тільки стримів залізний шпичак, а на ньому хтось із комсомольців почепив відро, що було глиняником, коли мазали колгоспну управу. Вдень проти сонця воно дуже біліло. А вночі так само чорніло, як і інші речі. Тільки місячної ночі позначалося проти неба неначе велетенський ніготь, зірваний у дивезного покійника. А на тім місці, де була ограда кругом церкви, робили смугу шматки битої цегли та штукатурки. Правда, проти входу в церкву на захід сонця стояли два цеглові стовпи, між якими колись припиналися залізні ворота. Зараз вони лежали трохи збоку від цих стовпців.
Тепер "Сторожовка" була одчинена. На її порозі один комсомолець сидів з рушницею, а другий стояв, обпершися спиною об облупану стіну церкви. Вони гляділи арештованих, запертих під церквою у землищі. Тепер тут було найжахливіше місце в селі. Кожну людину, яку Гепева мала зігнати із світа, садили сюди під церкву. У землищі була єгипетська тьма. Людина, попавши сюди, спочатку не розрізняла серед темряви жодної, навіть пригашеної смуги світла. Але проходила година часу, як помічалася у дверях світла пляма такого кольору, який буває зимою у вікні після трьох півнів. Світло виходило з того присінку, що ішов із "сторожовки". Сторч у землю під церкву, у землище. Воно було розміром невеличке: в’язка зв’язана соломи захвачувала б половину його простору.
Насередині цієї в’язниці лежала скоцюрблена жінка, коло неї сиділа дівчинка, її дочка. Вона була неспокійна, хлипала і нахилялася до матірних уст, аби щось почути. І коли вона це робила, під нею чвакотіла солома. Звичайно, упізнати не можна було б, які то в’язні, бо їхні тільки постаті чорніли ясніше від кутків того страшного землища. Але ми вже і раніше знали, що це якраз заперта Шиянка з дочкою. Зараз Софія, насилу відтягаючи глас, говорила: