Сонце почало припікати. Лежачи на фуфайці під кущем, Бостон іншим разом, мабуть, і задрімав би, але зараз не міг собі цього дозволити. Та й на душі було невесело: важко було усвідомлювати, що його звинувачують у загибелі Ерназара. Вороги його, і Кочкорбаєв, і Базарбай, об'єдналися, і кожен на свій лад брехливо обмовляв його, заганяв у безвихідь. І не розумів він, чому так влаштовано життя: за віщо, чому різні люди ненавидять його? А тут іще оці вовки причепилися, виймають душу. Від цього і вдома спокою нема. Чи те ще буде, коли до дружини дійдуть чутки про його сутичку з Базарбаєм. їдальня була повна людей, коли Базарбай обзивав останніми словами і його жінку, і його самого, а скільки серед них недоброзичливців...
А вовки все не йшли, і Бостон уже починав втрачати терпіння. Проте напружував зір і слух — вичікував, був напоготові. Важливо було помітити звірів якомога раніше, щоб вистрілити в них, щойно вони кинуться на овець. Вибрати момент, коли вовки з'являться, було не так просто: у свійських овець немає нюху, та й зір у них нікудишній, словом, дурніших і нерозторопніших немає на світі тварин. Для вовків вівці найлегша здобич, і врятувати овець від вовків може лише людина, тому вовкам доводиться мати діло лише з людиною. Так було й цього разу...
Безпечні вівці і зараз не зачули небезпеки. Вони паслися, реагуючи лише на оклик ягнят, раз у раз покірно підставляючи їм соски, і більше ніяких турбот не знали. Небезпеку помітив лише Бостон...
Пара білобоких гірських сорок, що метушливо клопоталися поблизу, раптом неспокійно заскрекотала, почала перелітати з місця на місце. Бостон насторожився, звів курок, але висуватися не став, а, навпаки, ще старанніше затаївся. Діяти треба було напевно. Він ладен був пожертвувати кількома вівцями, аби виманити хижаків на відкрите місце. Та вовки, очевидно, почули небезпеку — можливо, що їх сповістили про це ті ж сороки.
Закінчивши скрекотати в одному місці, вони поспішили туди, де сидів у схованці Бостон, і тут теж здійняли нахабний, голосний скрекіт, хоч Бостон, здавалося б, не повинен був привернути їхню увагу — він не рухаючись сидів за кущем. Як би там не було, вовки вискочили не одразу —: виявилось, що вони розійшлися: Акбара, повзучи між валунами, підкрадалася з дальнього кінця, а Ташчайнар з протилежного (як потім з'ясувалося, він повз неподалік від того місця, де ховався з рушницею Бостон).
Але все це виявилось не відразу.
Чекаючи появи вовків, Бостон насторожено озирався, але ніяк не міг зрозуміти, з якого боку з'являться звірі. Навколо панували спокій і тиша: вівці мирно паслися, ягнята вибрикували, сорокиї перестали скрекотати — чутно було тільки, як неподалік біжить з гори струмок і співають у кущах птахи. Бостон уже втомився від довгого чекання, але раптом серед каміння промайнула сіра тінь, вівці різко шарахнули вбік і невпевнено завмерли, перелякано очікуючи. Бостон увесь напружився, він зрозумів — це вовки злякали стадо, щоб дізнатися, де затаїлася людина: в таких випадках кожен пастух здіймає галас і біжить до овець.
Але в Бостона було інше завдання, і тому він нічим себе не видав. Тоді серед кам'яних брил знову метнулася сіра тінь, і хижак двома стрибками наздогнав сполоханих овець. То була Акбара. Бостон скинув рушницю, беручи на мушку ціль, зібрався вже натиснути курок, коли легкий шелест позаду примусив його обернутися. В ту ж мить він не цілячись вистрілив в упор у величезного звіра, що набігав на нього. Все відбулося в одну мить. Постріл спостиг Ташчайнара уже в стрибку, проте впав він не одразу, а, грізно вишкіривши зуби, люто блискаючи очима, хижо простягнувши вперед пазуристі лапи, якийсь час ще летів по інерції до Бостона і впав як мертвий усього за півметра від нього. Бостон одразу ж повернув рушницю в інший бік, але момент був уже прогаяний — Акбара, залишивши повалену з ходу вівцю, встигла шугнути за каміння. З рушницею напереваги кинувся він за вовчицею, сподіваючись дістати її кулею, та побачив лише, як Акбара перестрибнула через струмок. Вистрілив і промахнувся...
Бостон перевів дух, з гіркотою огледівся навкруги. Від напруги він зблід і важко дихав. Головної своєї мети він не досяг — Акбара втекла. Тепер діло ще більше ускладнилося — підстрелити її буде не так-то просто: тепер вовчиця невловима. А втім, думав Бостон, якби він не озирнувся вчасно на Ташчайнара і не вбив його першою ж кулею, усе могло обернутися значно гірше. Обмірковуючи те, що сталося, Бостон зрозумів, що, наближаючись до стада, звірі запідозріли небезпеку і розійшлися, і, коли Ташчайнар помітив, що людина з рушницею загрожує вовчиці, котра й гадки не має про засідку, він не роздумуючи кинувся на ворога...
Зібравши овець, що розбіглися з переляку, Бостон пішов поглянути на вбитого вовка. Ташчайнар лежав, завалившись на бік, вишкіривши величезні жовті ікла, очі його вже оскляніли. Бостон поторкав голову Ташчайнара, величезна голова — як у коня, як тільки звір носив таку вагу, а лапи — Бостон підняв їх, виважив і мимоволі замилувався: така сила відчувалася в тих лапах. Скільки сходжено ними, скільки задерто здобичі!
Після деяких вагань Бостон вирішив не здирати шкури з Ташчайнара. Бог з нею, зі шкурою, не в шкурі діло. Тим паче, що вовчиця вціліла — торжествувати немає причин.
Бостон ще постояв у задумі, потім узяв на плече прирізану вовчицею вівцю і погнав стадо додому.
А пізніше повернувся, захопивши лопату й кирку, і решту дня рив яму, щоб закопати труп Ташчайнара. Возитися довелося довго, грунт виявився кам'янистий. Інколи Бостон припиняв роботу і затихав, обережно поглядаючи навсібіч, чи не покажеться часом вовчиця. Рушниця Бостона, що била без промаху, лежала поряд, варто було тільки простягти руку...
Та Акбара прийшла лише глибокої ночі... Лягла коло свіжої купи землі й пролежала тут до світанку, а з першими променями сонця щезла...
VI
Стояли весняні дні, можна навіть сказати — був початок літа. Вівчарям час перекочовувати на літні пасовиська. Ті, хто зимував у передгір'ї, переходили в глибинні долини та межигір'я — на новий гірський травостій, щоб поступово наближатися до перевалів. Ті, хто зимував на полях, на стійловому утриманні, виходили на запасні весняні випаси. Пора була клопітна: перегін худоби, перевезення хатнього скарбу і, що найважче, стрижка овець; усе це, разом узяте, створювало напружену обстановку. До того ж кожен поспішав якомога раніше встигнути на літування і зайняти кращі місця... Одним словом, справ, було невпрогорт... І в кожного були свої турботи...