Встав, хитаючись, збагнув, що вже вечоріє, і відчув, що на перевалі змінюється погода. Звідкілясь насунули хмари, поривами набігала холодна поземка. Та що робити? Куди йти? Кінь, якого він кинув на стежці, уже пішов назад — він бачив, як той спускається донизу, але наздогнати його не міг. Та яка користь від коня, коли він порізав усю збрую аж до попруги і стременних ременів. Розізлившись, Бостон копнув ногою нікчемне сідло. Так стояв він, запухлий, почорнілий, без шапки (шапка його допіру скотилася вниз, в ущелину), озираючись, серед скель і вічної мерзлоти на перевалі Ала-Монгю зовсім один. Пронизливий вітер на перевалі навіював безмежну тугу на його і без того вражену душу. Куди тепер іти і що робити? Як вдало все починалося, і де тільки взялася оця страшна ущелина на їхньому шляху. Окинувши поглядом свої сліди, вн зрозумів, що Ерназар упав у розколину зовсім випадково — сам він пройшов буквально за півтора метра від краю розлому, а Ерназар, на нещастя, узяв праворуч — і впав разом з конем у льодову розколину, приховану під снігом.
Допомогти другові він практично не міг. Але й змиритися теж не міг. Бостон раптом подумав: а що, коли Ерназар ще живий, коли він тільки втратив свідомість,— тоді його потрібно терміново визволити з прірви, поки він не закоцюб там остаточно. І тоді, можливо, його вдасться порятувати. Пожбуривши кожух на сніг, він кинувся бігти вниз, хоч і важко було бігти по тих місцях. Треба знайти спосіб якомога скоріше сповістити радгосп про лихо, що сталося, думав він, тоді вони пришлють на допомогу людей з мотузками, заступами, ліхтарями, і тоді він сам спуститься на мотузках в ущелину, знайде Ерназара і врятує його.
Він кілька разів падав, з жахом думав: "Тільки не зламати б ногу!" — і знову піднімався і прискорював крок.
Бостон біг, сподіваючись ще наздогнати коня, хоч на коні не було навіть вуздечки. Погода псувалася з кожною хвилиною. В повітрі кружляла снігова пороша. Та не це турбувало Бостона — він знав, що внизу снігопаду не буде, навіть якщо на перевалі почнеться завірюха. Його лякало, що ж буде з Ерназаром. Чи дочекається він рятівників, якщо він ще живий. Швидше, швидше,— гупало в нього в мозку. Його тривожило, що смеркало, а в темноті швидко не побіжиш.
Коня Бостонові так і не вдалося наздогнати. Відчувши волю, булана конячина поскакала в рідні місця.
Добре знайомими йому передгір'ями Бостон ішов навпростець, набагато скоротивши свій шлях. Він був змучений не стільки ходьбою по безкінечних байраках і нивах, скільки важкими думками про те, що сталося,— котрі не полишали його ні на хвилину. У голові в нього гуло від нескінченних планів урятування Ерназара. То йому здавалося, що він не повинен був іти з перевалу й залишати Ерназара самого, і нехай би його самого замела хурделиця. То вчувалося, як у безпросвітній темряві льодового підземелля стогне, конаючи, Ерназар, а вгорі над горами свище шалена завірюха. Коли ж він уявляв, що скаже сім'ї Ерназара, його дітям, його дружині Гулюмкан, йому ставало зовсім нестерпно, і здавалося, що він збожеволіє.
І все-таки не тільки невдачі підстерігали його, випала йому і вдача. Того дня хтось із чабанів справляв весілля в передгір'ї. Одружував сина-студента, що прибув на канікули. Гості пороз'їжджалися пізно, останні від'їхали далеко за північ вантажною машиною. Яскраво світив місяць. Повівало озерною прохолодою. В далекій низовині ледве вирізнялося миготливе дзеркало Іссик-Кулю. Людям хотілося співати, і вони співали пісню за піснею.
Почувши пісні, Бостон устиг вискочити на дорогу і відчайдушно замахав руками. Цією машиною він і приїхав о другій годині ночі в радгосп "Берік". Машина зупинилася біля будинку директора радгоспу. Загавкав пес, намагаючись ухопити Бостона за чобіт. Не звернувши на нього уваги, Бостон застукав кулаком по вікну.
— Хто там? — долинув стривожений голос.
— Це я, Бостон Уркунчиєв.
— Що сталося, Боске?
— Біда.
* * *
Другого дня опівдні рятівники вже йшли вервечкою до перевалу Ала-Монгю. їх було шестеро разом з Бостоном. До того місця, куди можна було доїхати, людей підкинули всюдиходом. Тепер вони йшли на підйом з мотузками та інструментом. Мовчки, невпинно йшли слідом за Бостоном, зберігаючи дихання. З години на годину мав підлетіти на перевал вертоліт з міста, скинути їм на підмогу трьох досвідчених альпіністів.
Бостон думав про те, що вчора в цей час вони з Ер-назаром ішли цією ж стежкою на перевал і не знали, що підстерігає їх...
Він розумів, що навіть якщо Ерназар був живий одразу після падіння, то цілу добу на дні льодової прірви навряд чк він витримає. І проте, незважаючи ні на що, йому хотілося вірити в чудо.
Після заметілі, що розкошувала минулої ночі, на перевалі було сніжно й тихо. Сніг блищав до болю в очах. На жаль, віхола геть-чисто замела всі вчорашні сліди, і тепер Бостон не міг точно визначити, де той розлом у льодах. Але, як завжди, в житті нема лиха без щастя — хтось із рятівників знайшов у снігу кинутий Бостоном напередодні кожух, а за кілька кроків від кожуха знайшлося і сідло. Орієнтуючись за цими речами, вдалося досить точно визначити місце розколини, заметеної за ніч. На той час поспіли й альпіністи. Вони і спустилися в ущелину, за їхніми словами, завглибшки мало не з шестиповерховий будинок...
Піднявшись нагору, альпіністи заявили, що дістати Ерназара не можуть. Його тіло дуже міцно вмерзло, впаялося в товщу льоду, так само, як і труп його коня. Альпіністи пояснили, що від різких ударів лід може зміститися, почнеться обвал, і тоді рятівники самі стануть жертвами, будуть розчавлені... Альпіністи сказали, що Бостону залишається тільки спуститися в ущелину і попрощатися з Ерназаром. Іншого виходу немає...
І ще довго, роки і роки, Бостонові снився той самий сон, що навічно вкарбувався в його пам'ять, страшний сон. Йому снилося, що він спускається на мотузках у ту прірву, освітлюючи крижані стіни ручним ліхтариком. При ньому ще один запасний ліхтарик на той випадок, якщо він упустить перший. Раптом він виявив, що запасний ліхтарик кудись щез, і від цього йому не по собі. Тривожно і страшно. Хочеться кричати. Та він повільно спускається все глибше і глибше в страхітливе льодове підземелля, і нарешті світло ліхтаря вихоплює з темряви вмерзлого в лід Ерназара: Ерназар (так воно й було) стоїть на колінах, кожух задерся йому на голову, обличчя його закривавлене, губи міцно стиснуті, очі заплющені. "Ерназаре! — кличе його Бостон.— Це я! Чуєш, я хотів залишити тобі запасний ліхтар — тут так страшно і темно,— але я загубив його. Розумієш, Ерназаре, загубив. І все одно я віддам тобі свій. На, візьми мій ліхтар. Візьми, Ерназаре, прошу тебе!" Але Ерназар не бере в нього ліхтар і не відгукується. Бостон плаче, здригається від ридань і прокидається в сльозах.