— А мені що! Нехай і не забудуть, мені яке діло до того, та й тобі яке діло?
— А таке, що вчора ми очей не склепили цілу ніч,— так вовки вили. Ці звірі не заспокояться, доки їм не повернуть дитинчат. Я знаю вовчу натуру.
Бостон явився до нього прохачем. І тому Базарбаю кортіло покомизитися, познущатися, похизуватися собою. Щоб сам Бостон прийшов до нього кланятись — таке й не присниться. І Базарбай вирішив, коли вже так повернулося, він
не пропустить нагоди. До того ж майнула зловтішна думка: добре, що не було їм уночі спокою, добре, що не до любощів Гулюмкан було Бостонові. Завжди б отак! І він сказав, спідлоба зиркнувши на Бостона:
— Не мороч мені голови, Бостоне! Знайшов дурня! Не для того я брав виводок, щоб повертати мало не з ґюкло-нами. Багато береш на себе! І знову ж, у тебе свої інтереси, а в мене свої. І плювати мені, чи спалося тобі з твоєю бабою, чи не спалося, мені від того ні холодно ні жарко.
— Подумай, Базарбаю, не відмовляйся зопалу.
— А що тут думати?
— Даремне ти отак,— ледве стримуючись, мовив Бостон. Він зрозумів, що зробив велику помилку. Тепер йому лишалося одне.— У такому випадку,— сказав він, усе ще намагаючись не втрачати самовладання,— давай сторгуємось почесному — ти продаєш, я купую! Тобі все одно продавати цих вовченят, то продай їх мені. Кажи свою ціну — і згода!
— Не продам! — Базарбай навіть підскочив.— Тобі ні за які гроші не продам! Подумаєш, який знайшовся,— продай! У тебе гроші, а в мене немає! Та плював я на те, що в тебе гроші. Я їх проп'ю, вовченят, але тобі не продам, чув? Мені плювати, хто ти і що ти! Слухай, сідай-но ти швидше на коня і забирайся, поки цілий і здоровий!
— Не кажи дурниць, Базарбаю. Давай поговоримо, як мужчина з мужчиною. Яка тобі різниця, кому продати вовченят?
— А така! Не тобі мене вчити. І без тебе вчений. А якщо хочеш, я тобі таке влаштую, чисто твої партійні збори, де ти все випендрюєшся, я, мовляв, усім передовикам передовик, усіх розуму навчаєш, так-от, я тобі там таке влаштую, що забудеш, звідки сонце сходить і куди заходить. Таке влаштую, що вік не забудеш!
— Ну й ну! — щиро здивувався Бостон, мимоволі відгороджуючись від Базарбая рукою.— Ти мене не лякай, поясни, за що на мене так уївся?
— За що в'ївся! А за те! Ти проти властей ідеш, ясно?! Тільки ти розумний! Начальство вимагає знищувати всюди хижаків, а ти вирішив вовків помилувати, вирішив розмножувати — так виходить? Подумай сам куркульською своєю головою! Я цілий виводок занапастив, отже, велику користь державі приніс, а ти хочеш підкласти їх у лігвище. Нехай ростуть, нехай плодяться — чи не так? Та ще мене підкупити хочеш!
— Не тебе підкупити я хочу — очі б мої на тебе не дивилися,— а купити вовченят. Тільки даремно ти мене лякаєш мало не судом. Ти спочатку подумай, поміркуй як слід, що ти робиш і хто ти після того є! Ти спочатку дорослих вовків прибери, якщо ти такий герой! І передовсім вовчицю, коли ти натрапив на лігвище. А якщо не можеш, скажи іншим, от, мовляв, так і так, і нехай цим займеться той, кому це під силу.
— А хто це — чи не ти часом?
— Та хоч би і я! А тепер спробуй знайди цих вовків — шукай вітра в полі. Якщо ти розорив їхнє лігвище, тепер вовка й вовчицю і не вистежити, і не порішити. Тепер вони будуть різати в окрузі все живе, усю худобу, у будь-який час мститимуть людині — спробуй упорайся з ними. Ти про це подумав?
— Говори, говори, бач, який знайшовся адвокат вовчий. Спробуй доведи — хто тобі повірить? Розповідаєш про вовків, як про людей, звик усім уставляти клепки. Та я тебе бачу наскрізь! Я тобі інше скажу. Якщо ти приперся сюди на мене тиснути...
Базарбай, не договоривши, зірвав шапку з лисої голови, підскочив до Бостона: викапаний крутолобий бик,— і вони зійшлися дуже близько, лицем до лиця, обидва сопіли, їх душила ненависть.
— Ну, що ти ще хочеш мені сказати? — захриплим від напруги голосом запитав Бостон.— А то ніколи мені!
— Я завжди знав, що ти жмикрут, собі на умі, тільки під себе гребеш, тому й по зборах валандаєшся — без тебе там, пастуха, не обійшлися. Тільки ніхто не знає, що ти від заздрощів здихаєш, як собака, коли комусь щось світить. Не ти, бачиш, узяв здобич, не ти захопив виводок, том й не вгамуєшся, ночами не спиш, коли в когось хоч якась удача!
— Тьху ти! — не витерпів Бостон.— І я ще розмовляю з таким гадом! Та сам я дурень! Знав би, не приїхав! Кінчай розмову! Все! Тепер якщо і віддаси вовченят — не візьму. Іди, роби своє діло!
Бостон, розсерджений не на жарт, підійшов до конов'язі, різко висмикнув чумбур, підтягнув рвучко попругу так, що аж кінь захитався, переступаючи ногами, і з маху сів у сідло. Він був такий лютий, що не почув, як його гукала дружина Базарбая. Бідолашна жінка трішечки запізнилася. Вийшовши з дому, вона помітила, що чоловік її з кимось голосно розмовляє, розмахує руками. "З ким це він? — подумала вона.— Чи не сам Бостон завітав, а втім, чого б то йому до нас їхати?" Але враз збагнула, що між чоловіками якась суперечка, і заквапилася до них. Проте добігти не встигла — Бостон уже від'їхав на золотавому дончаку, і ви-
гляд у нього був розгніваний. Насунувши лисячу шапку, він стьобнув коня і помчав геть, поли кожуха розвівалися, як крила.
— Бостоне! Бостоне! Зачекай! Послухай мене! — крикнула Кок Турсун, але Бостон не оглянувся — хтозна, чи не почув, чи не захотів озватися.
— Ти чого людину образив? Через що у вас суперечка? — підступила Кок Турсун до Базарбая.
— Не твоє діло! І не горлань, чого тобі закортіло його кликати? Хто він тобі?
— Таж один раз у сто років приїхав до тебе, а ти?! І хто тільки тебе такого виродив на світ? Недолюдок ти, не людина!
Слова дружини лише розпалили Базарбая, він випростався, скочив на колоду і закричав услід Бостону:
— Рід твій спопелю! Не на такого напав! Звик, щоб усі голову перед тобою гнули! Мать твою...
— Перестань! Припини! — Кок Турсун сміливо кинулася до чоловіка, стягнула його з колоди.— Краще мене побий, навіщо ганьбиш людину? За що?
— Відійди, заразо! — відштовхнув її Базарбай.— Яке твоє діло? Він, бачиш, вирішив, що Базарбай вислужуватиметься перед ним. На, мовляв, візьми, заради бога, вовченят, нехай буде по-твоєму! Не на того натрапив!