Авдій не втримався на колінах, упав. Його підняли.
— Відповідай, гад! — горлав Обер-Кандалов.— Зречися Бога! Скажи, що Бога немає!
— Є Бог! — кволо простогнав Авдій.
— Он воно як! — як ошпарений закричав Мишаш.— Я ж казав, бля, ти йому одне, а він тобі, щоб відомстити, інше!
Задихнувшись від люті, Обер-Кандалов знову затряс Авдія за комір.
— Знай, боголюбцю, ми зараз тобі влаштуємо такий концерт, вік не забудеш! Ану, тягніть його он на те дерево, підвісимо його, підвісимо гада! — кричав Обер-Кандалов.— А під ногами багаттячко розведемо. Нехай підсмажиться!
І Авдія дружно потягли до кострубатого саксаулу, який розрісся на краю видолинка.
— Мотузки тягни! — наказав Обер-Кандалов Кепі. Той кинувся до кабіни.
— Ей, ви там! Узюкбай, господар. країни, мать твою перетак, і ти, як тебе там, артист гів...ний, ви чого осторонь стоїте, а? Ану налітай, навалюйся! Коли ні, то й нюхнути горілки не дам! — настрахав Обер-Кандалов жалюгідних п'яничок, і ті стрімголов кинулися підвішувати нещасного Авдія.
Хуліганська затія раптом набрала зловісного смислу. Дурний фарс загрожував обернутися судом лінча.
— Одне, бля, погано — хреста і цвяхів не вистачає в цьому жалюгідному степу! От, бля, лихо,— журився Мишаш, з тріском обламуючи сучки саксаулу.— Ото було б діло! Розіп'яти б його!
— А ні хрена, ми його мотузками прикрутимо! Не гірше, ніж на цвяхах, висітиме! — знайшов вихід із становища Обер-Кандалов.— Розтягнемо за руки і за ноги, як жабу, та так прикрутимо, що не ворухнеться! Нехай повисить до ранку, нехай подумає, є Бог чи нема! Я з ним такий виховний захід проведу — до смерті запам'ятає, зараза попівська, де раки зимують! Я і не таких в армії дресирував! Ану навалися, хлопці, ану хапай його! Піднімай он на ту гілку, та вище! Крути руку сюди, ногу туди!
Все відбулося дуже швидко, оскільки Авдій уже не міг чинити опору. Прив'язаний до кострубатого саксаулу, прикручений мотузками за руки і ноги, він завис, як оббілована шкура, яку вивісили для просушування. Авдій ще чув лайку і голоси, але вже немовби здалеку. Страждання забирали всі його сили. У животі, з того бокуде печінка, нестерпно пекло, у попереку неначе щось лопнуло чи обірвалось — такий був там біль. Сили поволі лишали Авдія. І те, що п'яні мучителі марно намагалися розвести вогонь у нього під
ногами, його вже не турбувало. Все стало йому байдуже. З вогнищем, одначе, не ладилося, вогкі від снігу, що випав напередодні, трава і гілки не хотіли горіти... А хлюпнути бензину нікому не прийшло в голову. їм вистачило й того, що Авдій Калістратов висів, як опудало на городі. Вигляд його, що нагадував чи то повішеного, чи то розіп'ятого, дуже всіх потішив і розбурхав. Особливо запалився Обер-Кандалов. Йому марилися картини масштабніші і захоплюючіші — що там один повішений у степу!
— Так буде з кожним — зарубайте це на носі! — погрожував він, окинувши поілядом прив'язаного до саксаулу Авдія.— Я б кожного хто не з нами, підвісив, та так, щоб одразу язик набік. Усіх би перевішав, усіх, хто проти нас, і однією низкою всю земну кулю, як обручем, охопив би, і тоді б уже ніхто жодному нашому слову не заперечив, і всі були б як шовкові... Ану, гайда, комісари, хильнемо ще разок, де наше не пропадало...
Підтакуючи Оберу, вони гамірно рушили до машини, а Обер затягнув, очевидно, одному йому відому пісню:
Ми натягнем галіфе, збоку кобура, Раз-два, раз-два...
Розпашілі дружки "комісари" підхопили: "Раз-два, раз-два",— і, пустивши по колу ще дві півлітрівки, розпили їх із горла.
Через якийсь час машина, блиснувши фарами, завелася, розвернулася і поволі поповзла степом геть. І зімкнулась пітьма. І все стихло довкола. І лишився Авдій, прив'язаний до дерева, один у всьому світі. У грудях пекло, відбиті нутрощі терзав нестерпний, запаморочливий біль... І щезала свідомість, як острівець, що осідав ггід воду при повені.
"Мій острівець на Оці... Хто ж порятує тебе, Вчителю?" — спалахнула іскрою і згасла його остання думка...
То підступали останні води життя...
І примарилася його згасаючому погляду велика вода, нескінченний суцільний водяний простір без кінця і краю. Вода безшумно вирувала, і по ній котилися безшумні білі хвилі, як поземка по полю, невідомо звідки і невідомо куди. Але на самому ледь помітному краю того беззвучного моря невиразно вгадувалася над водою постать людини, і Авдій упізнав ту людину — то був батько його, диякон Калістратов. І раптом почувся Авдієві його власний дитячий голос — голос проказував батькові його улюблену молитву про затоплений корабель, як тоді вдома в дитинстві, стоячи біля старого піаніно, але тільки тепер відстань між ними була величезна, і дитячий голос дзвінко і натхненно лунав над світовим простором:
"Ще тільки світає на небі, і доки світ спить...
...Ти, Співчуваючий, Благословенний, Справедливий, прости мене, що докучаю тобі зверненнями невідступними. В мольбі моїй користолюбства немає — я не прошу і дещиці благ земних і не молю про продовження днів своїх. Лише про спасіння душ людських благати не перестану. Ти, Все-прощаючий, не полишай у невіданні нас, не дозволяй нам виправдань шукати собі в зімкненості добра і зла на світі. Прозріння пошли людському роду. А про себе не смію розімкнути вуста. Я не страшусь як належне прийняти будь-який кінець — чи горіти мені в геєні, чи вступити в царство, якому немає кінця. Той жереб наш Тобі визначати, Творець Невидимий і Неосяжний...
Прошу лише про одне, немає вищої просьби в мене...
Прошу лише про одне, яви таке чудо: нехай той корабель пливе все тим же курсом попереднім із дня на день, із ночі в ніч, доки день і ніч змінюються визначеним Тобою порядком у космічному обертанні Землі. Нехай він пливе, корабель той, з вахтою незмінною, з назавжди зачохленими стволами із океану в океан, і щоб хвилі билися об корму і було чути нестихаючий могутній стогін і гуркіт їх. Нехай бризки ркеану обдають його дощем свистячим, нехай дихає він тією вологою гіркою і летючою. Нехай чує він скрипіння палуби, гудіння машин із трюму і крики чайок, що з погожим вітром слідують за кораблем. І нехай корабель тримає путь у світлий град на далекому океанському березі, хоча причалити до нього довіку не дано... Амінь..."