А над коліями, над конструкціями естакад, прожекторів і вантажних кранів, над составами, що проходили, над привокзальною площею, вірніше сказати, над усім пристанційним містечком у степу гриміли по селектору команди, лунали гудки локомотивів, раз у раз радіослужба сповіщала про прибуття і відхід пасажирських поїздів. Після перебування в глушині Авдій одразу відчув, що життя вирує. Довкола снували й поспішали заклопотані люди — недарма Жалпак-Саз вважався однією із найбільших вузлових станцій Турке-стану.
Тепер Авдій мав вирішити, як виїхати, яким поїздом та й взагалі як далі бути, маючи тільки тридцять п'ять карбованців. А квиток у плацкартному вагоні тільки до Москви — якщо в касі будуть місця — коштує тридцять карбованців. А за що жити? Як бути з ногою, саднами і синяками? Звернутися до місцевої лікарні чи якомога швидше їхати звідси? Заглибившись у свої думки, Авдій прошкандибав через станційне приміщення, задушливе й людне. В подертому одязі, в синцях та ще з цією недолугою дошкою замість милиці, він мимоволі привертав увагу — багато людей озиралося на нього. Уже вийшовши на перон до розкладу поїздів, Авдій помітив, що за ним слідкує міліціонер.
— Ану стій, хлопче! — зупинив його міліціонер, наближаючись. Роздратований, суворий погляд не віщував нічого доброго.— Ти що тут поробляєш? Хто ти такий?
— Я?
— Авжеж, ти.
— Та ось хочу їхати. Розклад дивлюся.
— А документи є?
— Які документи?
— Звичайні: паспорт, посвідчення особи, довідка з місця роботи.
— Є, тільки я, це, як його...
— Ану пред'яви.
Авдій зам'явся:
— Розумієте, це, як його, товаришу, товаришу...
— Товариш лейтенант,— підказав сердитий міліціонер.
— Так ось, товаришу лейтенант, я маю вам сказати...
— Що ти маєш сказати — це ми потім дізнаємося. Давай документи.
Авдій не відразу дістав із кишені жмутик сірого паперу, який колись був його паспортом.
— Ось,— простягнув він міліціонерові.— Це мій паспорт.
— Паспорт! — міліціонер презирливо глянув на Авдія.— Ти чого мені голову дуриш? І це паспорт! Бери його назад, і ходімо зі мною, пройдемо у відділення. Там розберемося, хто ти такий.
— Та я, товаришу лейтенант...— ніяковіючи за свій вигляд, дошку-милицю і випадкових роззяв, які швидко почали збиратися довкола, невпевнено почав Авдій,— я, розумієте, кореспондент газети.
— Який ти кореспондент! — обурився міліціонер: дуже вже явно і нахабно брехав затриманий.— Ану ходімо, кореспонденте!
Роззяви, що стояли довкола, засміялися. Ач, вигадав,— кореспондент він! — А може, ще міністром закордонних справ назвешся? Довелося шкандибати за сердитим лейтенантом через зал чекання. І тепер уже всі, хто зустрічався по дорозі, оглядалися на Авдія, перешіптувалися і посміювалися. Коли вони проходили повз одне сімейство, яке розмістилося з речами на великій дерев'яній лавці, до слуху Авдія долетіли уривки фраз.
Маленька дівчинка. Мамо, мамо, дивись, хто
це?
Жінка. Ой дитинонько, це бандит. Бачиш, його спіймав дядечко міліціонер.
Чоловічий голос. Та який це бандит? Дрібний злодій, не більше.
Жіночий голос. Ой, не кажи, Михайле. Це він на вигляд такий жалюгідний. А попадися йому в темному провулку — приріже...
Але найжахливіша несподіванка очікувала Авдія Калі-стратова попереду. Зайшовши слідом за лейтенантом в одні із дверей численних привокзальних приміщень, він опинився в досить просторій міліцейській кімнаті з вікном, яке виходило на площу. Якийсь молодший міліцейський чин, що сидів біля телефону за столом, при появі лейтенанта підвівся.
— Все в порядку, товаришу лейтенант,— доповів він.
— Сідай, Бекбулат. Ось ще один залітний,— кивнувши на Авдія, мовив лейтенант.— Бачиш, який красень! Та ще й кореспондент!
Огледівшись з порога на всі боки, Авдій мало не зойкнув — так приголомшило його видовище, яке постало перед його очима. У лівому кутку біля вхідних дверей за грубо звареними із арматурного заліза гратами, що розділили кімнату від підлоги до стелі, сиділи, точнісінько як звірі у звіринці, гінці — добувачі анапгі: Петруха, Льонька, Махач, Микола, двоє гінців-диверсів і ще якісь хлопці — всього чоловік десять-дванадцять, майже вся команда, за винятком Гришана. Самого серед них не було.
— Хлопці, що з вами? Як же це сталося? — мимоволі вирвалось в Авдія.
Ніхто із гінців не озвався. Вони навіть не поворухнулися. Гінці сиділи в клітці на підлозі впритул один до одного, вони дуже змінилися, були якісь відчужені й похмурі.
— Чи це часом не твої? — дивно посміхнувся сердитий лейтенант.
— Звичайно! — заявив Авдій.— Це ж мої хлоп'ята.
— Он воно що! — здивувався лейтенант, пильно глянувши на Авдія.— Він що, ваш, чи що? — запитав він у гінців.
Ніхто не озвався. Усі мовчали, опустивши очі.
— Ей, ви, я вас питаю! — розізлився лейтенант.— Чого мовчите? Ну що ж, почекаємо. Ви в мене ще затанцюєте, як карасі на сковороді, ви мене згадаєте, коли кожному відвалять по триста сімнадцятій статті, ви ще заспіваєте про далекі краї. І не сподівайтесь, що малолітні, мовляв, що раніше не судились. Це не береться до уваги. Так, так, не береться. Вас спіймали на гарячому! — кивнув він на знайомі Авдієві рюкзаки і валізи з анашею, розкидані на підлозі. Деякі з них були розкриті, деякі порвані, подекуди анаша розсипалась, і в кімнаті стояв важкий дух степових конопель. На столі біля телефону валялись сірникові коробки і скляні баночки з пластиліном.— Ви у мене помовчите! Образились, бачте! Ви в мене з речовими доказами попалися! — повторив лейтенант, суворішаючи, і голос його задзвенів від гніву.— Ось докази! Ось речові докази! Ось ваш дурман! — Він почав тусати рюкзаки з анашею.— Із вашої ватаги тільки один мерзотник вислизнув під час облави. Але й він сидітиме в цьому кутку за гратами, мерзотники ви всі. Встати! Кому кажу — встати! Ач, розсілися. Стояти й дивитися сюди. Не відводити очей! Кому наказано не відводити очей! Такі покидьки, як ви, стріляли в мене з-під вагонів, і від мене вам пощади не діждати! Сволота, шмаркачі, а вже починають озброюватися! Що ж далі буде! Я ваш ворог навіки, а я вмію боротися. По всіх поїздах і на всіх коліях я хапатиму вас, як скажених собак, вам ніде не сховатися від мене! — в люті кричав він.— Тож я вас запитую, хто він, цей обірванець, який видає себе за кореспондента? Хто він, цей тип? — І, схопивши Авдія за руку, він підтягнув його до ґрат.— Відповідайте, доки я вас добром запитую! Він ваш?