Авдій лежав на тому ж місці, в кюветі біля залізниці, куди скотився з насипу, коли його скинули з поїзда. Перше, що він подумав: "Де я? Здається, дощ". Він застогнав, хотів пересунутися і від страшного болю в боку і свинцевої важкості в голові знову знепритомнів, але через якийсь час все-таки очунявся. Рятівний дощ відродив його до життя. Дощ лив щедро й потужно, і вода, стікаючи з укосу, збиралася в кюветі, де лежав Авдій, Пробираючись до людини, вона бралась бульбашками, піднімалася все вище до горла, і це змусило Авдія пересилити себе, спробувати діяти, щоб виповзти з цього небезпечного місця. В перші хвилини, поки тіло боролося саме з собою, звикаючи до руху, це було особливо нестерпно боляче. Авдієві з трудом вірилося, що він залишився живий, Адже як жорстоко його били у вагоні, на якій страшній швидкості зіпхнули з поїзда, проте все це дурниці у порівнянні з тим, що він живий, живий наперекір усьому! Живий і може пересуватися, нехай поповзом, чує, і бачить, і радіє цьому рятівному дощу, що ллє мов із відра, омиваючи його розбите тіло, охолоджуючи руки, ноги і гарячу голову, що аж гула, і буде повзти, доки вистачить сил,— бо ж скоро світатиме, і настане ранок, і знову почнеться життя... Тоді він придумає, що йому робити, треба лише якось стати на ноги...
Тим часом, прорізуючи дощ і пітьму, один за одним з гуркотом промчали кілька нічних поїздів... І їм він теж був радий, все, що говорило про життя, тішило його як ніколи...
Авдій не хотів ховатися від дощу, навіть коли б і міг, він розумів, що цей живодайний дощ йому необхідний. Тільки б руки-ноги були цілі, а вже садна, забиті місця і навіть пекучий біль у правому боці він ладен був терпіти не ремствуючи... Йому все-таки вдалося виповзти, видряпатися на безпечне місце, на невеличкий згірочок, і тепер він лежав під дощем, набираючись духу, щоб жити далі...
Так з'явився він знову із небуття, і, з'явившись, відновлював усе те, що складало суть його життя, і дивувався, якої дивовижної ясності і об'ємності /гумки осявають його...
І він сказав Тому, якого вели від Понтія Пілата на Лису гору: "Вчителю, я тут! Що мені робити, щоб визволити Тебе, що мені робити, Господи? Як мені врятувати Тебе? О, як мені страшно за Тебе тепер, коли я знову ожив!"
Історичний синхронізм — коли людина здатна жити по-думки одночасно в кількох часових втіленнях, розділених іноді століттями і тисячоліттями,— притаманний так чи інакше кожній людині, не позбавленій уяви. Але той, для кого події минулого такі ж близькі, як сьогочасність, той, хто переживає минуле же своє кревне, як свою долю, той мученик, той трагічна особистість, бо, знаючи заздалегідь, чим закінчилась та чи інша подія, що викликала вона після себе, все передбачаючи, він лише страждає, бо немає сил вплинути на хід подій, і віддає себе в жертву торжеству справедливості, яке ніколи не відбудеться. Ця жадоба утвердити правду того, що минуло,— свята. Саме так народжуються ідеї, так відбувається духовне поєднання нових поколінь з попередніми і тими, що й їм передували, і на тому світ стоїть, і життєвий досвід його постійно збільшується, пророщується — добро і зло передаються із покоління в покоління в нескінченності пам'яті, в нескінченності часу і простору людського світу...
І тому було сказано: вчорашні не можуть знати, що відбувається сьогодні, але сьогоднішні знають, що відбувалося вчора, а завтра сьогоднішні стануть вчорашніми...
І ще було сказано: сьогоднішні живуть у вчорашньому, але якщо завтрашні забудуть про сьогоднішнє, це біда для всіх...
Авдій дуже хвилювався, втрачав надію, коли настав той день напередодні першого дня великодня, і задушливим передсвятковим вечором намагався розшукати в нижньому місті будинок, де відбувалась напередодні тайна вечеря з учнями, де переломив Він хліб, сказавши, що це тіло Його, і розлив вино, сказавши, що це кров Його, бо вже тоді можна було попередити про небезпеку, яка загрожувала, про зраду Іуди Іскаріота, про необхідність терміново, невідкладно залишити це страшне місто, поспішити якомога швидше в дорогу. В пошуках цього будинку він гасав у сутінках, які розсіювалися, по кривих і заплутаних вуличках, чогось вдивляючись в обличчя перехожих і проїжджих, начебто в нього могли бути тут знайомі, але ні серед тих, хто поспішав у той час на сімейні трапези городян, ні серед тих, хто ще заглядав у крамнички перед закриттям їх, він не знайшов нікого, кому б міг довіритися. А багато з перехожих то й зовсім не знали, хто це такий — Ісус Христос. Хіба мало в місті було нетяг. Якийсь жалісливий городянин покликав його до себе на Великдень. Але Авдій, подякувавши, відмовився. Він сподівався попередити Вчителя. Від хвилювання, від світла у вікнах, від гострих пахощів у повітрі, що розносилися від печей з їжею, від паркої задухи, яку спричинили щедро политі для прохолоди дороги і двори, у нього розболілася голова. Його почало нудити. І тоді він кинувся за місто, в Геф-сіманію, сподіваючись застати Вчителя з учнями ще там, в садку, в молитві і бесіді. Але даремно! І тут у той пізній час він нікого че здибав. У саду було безлюдно, і під тим великим фікусовим деревом, де схопила Вчителя озброєна юрба, теж нікого вже не було. Учні звідси розбіглися, як і передбачав сам Учитель...
Місяць плив над дальнім морем і над сушею, вже перевалило за північ — наближався фатальний день, наслідки якого не збудуться віками і довго ще і по-різному позначатимуться на історії людства. Але в Гефсіманії і прилеглих до неї горбах, порослих садками і виноградниками, в той час було тихо, лише птахи нічні співали по кущах, жаби перегукувалися і дзюрчав, котився, переливаючись при місяці йо кам'янистих древніх стоках, невсипний Кедрон з кедрових гір, розбиваючись на струмки і знову збираючись у єдиний потік. Все перебувало на своїх місцях і існувало, як споконвіку,— тихо й благодатно було на землі в ту ніч, і тільки він, Авдій, не знаходив собі спокою тому, що все збувалося, як мало статися, і він не міг нічого ні зупинити, ні переінакшити, хоча знав наперед, чим усе скінчиться. Даремно плакав він і звертався у відчаї до Бога-Завтра. І примиритись не міг з тим, що сталося через тисячу дев'ятсот п'ятдесят років після того, коли це відбулося, і в пошуках себе, перенісшись у минуле буття, подумки повернувся в те начало, від якого крізь усі круговерті часу протяглася нитка і до його долі. Шукав відповіді, то повертаючись назад на тисячоліття, то знову поринаючи у нинішню реальність під дощ, що лив на голову і плечі, то зрікаючись, то тверезо зважуючи факти.