Плаха

Страница 4 из 96

Чингиз Айтматов

Усі ці людські клопоти за логікою речей ніяк не могли стосуватися моюнкумських звірів і тварин, бо вони перебували поза їхньою природою, поза їхніми інстинктами і досвідом. А взагалі-то досі ніщо всерйоз не порушувало усталеного способу життя цього великого азіатського степу, що розкинувся на гарячих напівпустельних рівнинах та пагорбах, порослих характерними тільки для тутешніх місць ви-дамипосухостійкого тамариску, такої собі напівтрави, напів-дерева, камінно-міцним,' покрученим, як морський канат, піщаним саксаулом, жорсткою підніжною травою, але здебільшого тростинним стрілчастим чиєм — красою напівпустель, що і при світлі місяця і при сяйві сонця мерехтить, як золотий примарний ліс, у якому, наче на мілководді, хоч би хто — зростом бодай з собаку — підняв голову, побачить усе довкола, і його побачать.

У цих краях і складалася доля нової вовчої пари — Ак-бари і Ташчайнара, а на той час — що найважливіше в житті тварин — вони вже мали своїх тунгучів-первістків, трьох вовчат з виводка, яких Акбара привела на світ тієї незабутньої весни в Моюнкумах, у тому пам'ятному лігвищі, облюбованому ними в ямі під розмитим корчем старого саксаулу, поблизу напівсухого тамарискового гайка, куди зручно було виводити вовченят на навчання. Вовченята вже тримали вуха сторч, кожне виявило свій норов, хоча під час гри між собою їхні вуха знову по-щенячому стовбурчились, та й на ногах трималися вони досить міцно. І дедалі частіше вирушали вони слідом за батьками в малі й далекі мандри...

Нещодавно одна з таких мандрівок з виходом од лігвища на цілий день і ніч мало не закінчилася для вовків несподіваним лихом.

Того досвітку Акбара повела свій виводок на далеку околицю Моюнкумської савани, де на степових обширах, особливо по глухих западинах та байраках, росли стеблові трави з тягучим, ні на що не схожим, принадним запахом. Якщо довго блукати серед того високого травостою, вдихаючи пилок, то спочатку настає відчуття надзвичайної легкості в рухах, почуття приємного плину над землею, а потім — млявість і сонливість. Акбара пам'ятала ці місця ще з дитинства і навідувалася сюди раз на рік у час цвітіння дурман-трави. Полюючи дорогою на дрібну степову живність, вона любила злегка поп'яніти у великих травах, покачатися в спекотному настої трав'яного духу, відчути ширяння під час бігу, потім подрімати.

Цього разу вони з Ташчайнаром були вже не одні: за ними бігли слідом вовченята — троє недоладно довгоногих щенят. Молодняк мав якомога більше пізнавати в мандрах місцевість, змалку освоювати майбутні вовчі володіння. Запашні луки, куди вела для ознайомлення вовчиця, були на краю тих володінь, далі пролягав чужий світ, там могли зустрітися люди, звідти, з тієї неосяжної сторони, часом долинало протяжне завивання паровозних гудків, мов осінні вітри дмуть,— то був для вовків ворожий світ. Туди, на цей край савани, вела їх Акбара.

За Акбарою трюхикав Ташчайнар, а вовченята через надмір енергії пустотливо гасали і все норовили вискочити наперед, та вовчиця-мати не дозволяла їм сваволити — вона

суворо стежила, щоб ніхто не смів ступати на стежку поперед неї.

Спочатку потяглися місця піщані — в заростях саксаулу та пустельного полину, сонце підбивалося дедалі вище, обіцяючи, як завжди, ясну, жарку погоду. Вже надвечір вовче сімейство прибуло на край савани. Прибуло саме враз — завидно. Трави цього року були високі — майже до холки дорослим вовкам. Нагрівшись за день на спекотному сонці, непоказні суцвіття на кошлатих стеблах розливали сильні пахощі, особливо густий дух стояв у суцільних заростях. Тут, у невеличкому виярку, після тривалої дороги вовки влаштували привал. Невгамовні вовченята не стільки відпочивали, скільки бігали довкола, принюхуючись і придивляючись до всього, що викликало їхню цікавість. Можливо, вовче сімейство залишилося б тут на всю ніч, добре що звірі були ситі й напоєні — по дорозі пощастило зловити кількох тлустих бабаків та зайців, видерти багато всіляких гнізд, вгамувати спрагу в джерельці на дні попутного яру,— але надзвичайна пригода примусила їх негайно залишити це місце і повернути назад, до лігвища в глибині савани. Тікали цілу ніч.

А сталося ось що. Уже надвечір, коли Акбара і Ташчайнар, захмелілі від запаху дурман-трави, розляглися в ярку, в затінку кущів, неподалік раптом пролунав людський голос. Першими людину побачили вовченята, які гралися нагорі. Звірята не підозрювали та й не могли навіть припустити, що істота, яка з'явилася зненацька,— людина. Якийсь суб'єкт, майже голий — в самих плавках і кедах на босу ногу, в колись білій, але вже добряче забрудненій панамі на голові — бігав поміж тими самими травами. Бігав він дивно — вибирав густі зарості й заповзято шастав між стебел туди-сюди, ніби від цього одержував задоволення. Вовченята спочатку з острахом і здивуванням притаїлися — такого вони ніколи не бачили. А людина все бігала й бігала серед трав, як несамовита. Вовченята посміливішали, цікавість узяла гору, їм захотілося пограти з цим дивакуватим, метушливо-заводним, небаченим, голошкірим двоногим звіром. Аж тут і сама людина помітила вовченят. І що най дивовижніше — замість того, щоб насторожитися, подумати, чому тут раптом вовки,— цей дивак пішов до вовченят, лагідно простягаючи руки.

— Чи ти ба, що це? — приказував він, важко дихаючи і витираючи піт з лиця.— Невже вовченята? Чи це мені видалося від кружляння? Та ні, троє, та такі гарні, та такі вже великі! Ах ви мої звірята! Звідки ви й куди? Що ви тут робите? Мене нечиста занесла, а ви чому тут, у цих степах, серед цієї клятої трави? Ну йдіть, ідіть до мене, не бійтеся! Ах ви дурненькі мої звірята!

Дурненькі вовченята й справді піддалися на його ласки. Махаючи хвостиками, грайливо притискуючись до землі, вони поплазували до людини, сподіваючись пуститися з нею наввипередки, але враз із ярка вискочила Акбара. Вовчиця миттю оцінила небезпеку. Глухо загарчавши, вона кинулася до голої людини, що рожевіла у надвечірньому промінні степового сонця. їй нічого не варто було з розгону полоснути її іклами по горлу чи по животу. А людина, яка зовсім отетеріла, побачивши люту вовчицю, присіла й з остраху схопилася за голову. Це її і врятувало. Вже на бігу Акбара чомусь перемінила свій намір. Вона перескочила через людину — голу й беззахисну,— яку можна було порішити одним ударом, перескочила, але при цьому встигла розгледіти риси її обличчя й охоплені неймовірним жахом очі, перескочила, почувши запах її тіла, розвернулася й знову перескочила уже в іншому напрямі, кинулася до вовченят, погнала їх геть, боляче кусаючи за ріпиці й відтісняючи до яру, і тут зіткнулася з Ташчайнаром, який, побачивши людину, страшно наїжачив загривок, кусонула й завернула і його, і всі вони, гуртом скотившись у яр, миттю зникли...