Поїзд швидко насувався, і Авдій розумів, що всі дуже нервують, як і що в них вийде, чи вдасться швидко заскочити у вагони і яким ще виявиться состав, а що, коли тільки з цистерн — де тоді прилаштуєшся? А якщо, не приведи господи, ще буде військовий ешелон, який охороняється, тоді й зовсім каюк.
Льонька тремтячими від хвилювання руками запалив сигарету, Петруха одразу ж гнівно цикнув на нього:
— Ану, кинь! Уб'ю, стерво.
Але той, синюшний і блідий, і далі, захлинаючись, жадібно затягувався; тоді Петруха кинувся до нього, мов звір, ударив навідліг по голові, збив картуз. Однак і Льонька не залишився в боргу — відповів ударом на удар і, зловчившись, хвицнув Петруху ногою. Петруха й зовсім оскаженів — між ними зав'язалася запекла бійка.
Авдієві довелось підвестися:
— Припиніть, негайно, припиніть. Петрухо, не чіпай Льоньку. Як тобі не соромно!
Але Петруха зі злості накинувся на Авдія:
— А ти чого лізеш, піп — мідний лоб! Чого встав, бовдур, тебе ж за версту видно! — І зо всієї сили смикнув за штанину. Збуджені від сутички, лаючись і важко дихаючи, вони відкотилися на свої місця.
А поїзд був уже на підході. Хвилювання гінців мимоволі передалося й Авдієві. Час, що й казати, був надзвичайно напружений і небезпечний.
Авдій з дитинства любив спостерігати за поїздами: він ще застав повоєнні паровози, романтичні машини, які викидали могутні стовпи диму і клуби пари, сповнювали гудінням околиці,— проте він навіть не уявляв собі, що з таким трепе-
том буде очікувати поїзд, адже йому належало незаконно і більше того — силою проникнути в нього.
А важкий товарний состав, який тягла пара локомотивів у єдиному зчепі, все насуйався, його наближення проймало майже до мурашок, до гусячої шкіри. Далеко було колишнім паровозам до нинішніх дизелів. їхня сила таїлася всередині, але вони тягли за собою такий довгий хвіст вагонів, що здавалося, немає йому кінця. А незчисленні колеса все котилися і котилися, з-під вагонів бив поривчастий вітер, чулося дрібне перестукування і гул. Авдій дивився на громаддя, яке навально й чітко сунулося, і йому не вірилось, що цей страшенно важкий і величезний состав можна зупинити.
Вагони — платформи, цистерни, лісовози, вантажні і криті контейнери — миготіли один за одним, ось уже пронеслася повз них половина состава, і Авдій подумав, що нічого не вийде, що все це даремна затія: неможливо зупинити махину, яка набрала такої стрімкості; але раптом швидкість поїзда почала зменшуватись, колеса стали крутитися все повільніше, зойкнув скрегіт гальм, і ешелон, судорожно смикаючись, немов спотикаючись, поступово збавив хід. Авдій очам своїм не вірив: состав майже зупинився. Аж тут пролунав пронизливий свист, у відповідь йому озвався такий же.
— Ходімо! — подав команду Петруха.— Вперед!
Підхопивши рюкзаки і сумки, вони ринулись до вагонів, що уповільнювали хід. Усе відбувалося швидко і стрімко, як під час нальоту із засідки. Треба було, ухопившись або зачепившись за щось, встигнути залізти в будь-який вагон, на будь-яку площадку — тільки б залізти, а там уже можна на ходу перебратися по дахах і влаштуватись якомога зручніше. Далі для Авдія все відбувалося мов у кошмарному сні: він гасав під глухою стіною вагонів, що височіла мало не до неба, підсвідомо дивуючись, які вони високі і який різкий запах мазуту йде від коліс, готових у будь-яку секунду покотитися далі. Але, попри все це, Авдій гарячково дерся вгору, комусь допомагав, і хтось допомагав йому. Поїзд разів зо два загрозливо смикнувся, состав заскреготів і заклацав — того й дивись, що попадеш під колеса. Однак все минулося якнайкраще. І коли поїзд, ще раз смикнувшись, знову швидко пішов надолужувати втрачений час, Авдій огледівся і виявив, що знаходиться в порожньому товарному вагоні разом із своїми нерозлучними сподвижниками — Петрухою і Льонь-кою, був тут і Гришан. Одному богові відомо, як він умудрився заскочити в поїзд з травмованою ногою, з ним були ще ті двоє — Махач і Микола. Всі — бліді й важко дихали, але обличчя їхні були радісні й вдоволені. Авдієві не вірилося,
по
що все так доладно склалося і що найскрутніша мить була позаду. Тепер добувачі анаші їхали в бік Жалпак-Саза, а там уже шлях лежав на велику землю, у великі міста, в багатолюддя...
їхати треба було годин з п'ять. їм пощастило: у порожньому вагоні, який вони окупували, були, мабуть, нікому не потрібні після розвантаження порожні дерев'яні ящики — гінці пристосували їх для сидіння. Розмістились, як велів Гришан, щоб іззовні їх не помітили. У вагоні було досить світла, якщо відчинити двері тільки з одного боку, до того ж віконця вгорі теж були відчинені, щоб продувало.
На першій же зупинці на якомусь роз'їзді вони щільно засунули двері й затихли, перечікуючи зупинку в задусі й спекоті, але біля составд, ніхто не з'явився. Петруха обережно виглянув і доповів, що все гаразд — навколо нікого не видно. Як тільки прогримів мимо зустрічний пасажирський, поїзд знову рушив, на наступному полустанку Махач устиг роздобути повну каністру холодної води, і життя у вагоні забуяло знову — усі пожвавішали, перекусили сухарями, консервами і вже почали мріяти, як з апетитом вони поїдять гарячого в їдальні на станції Жалпак-Саз.
А поїзд ішов своїм маршрутом — Чуйськими степами — у бік гір...
Того довгого травневого вечора було ще видно. Говорили про те про се, але найбільше про їжу, про гроші. Петруха згадав про свою шикарну бабу, яка чекала його в Мурманську, на що Махач з суто кавказькою експресією заува-, жив:
— Слухай, Петрухо, дорогий, ти, окрім Мурманська, ніде не можеш бабу завести? Що, в Москві вже не можна трішки пофліртувати? Ха-ха-ха! Що, в Москві нема баб?
— Ти шмаркач ще, Махачко, що ти розумієш у цьому ділі? — розсердився Петруха.— Скільки тобі років?
— Скільки-скільки! Скільки є, всі мої! У нас, на Кавказі, такі, як я, вже давно дітей роблять! Ха-ха-ха!
Усіх розвеселила ця розмова, навіть Авдій мимоволі усміхнувся, позиркуючи час од часу на Гришана, а той, сидячи збоку, поблажливо усміхався. Він, як і раніше, примостився на своєму складаному стільчику і тримав у руках ту ж саму сучкувату палицю. На інших гінців він був схожий хіба що тим, що курив такі ж, як і всі вони, дешеві сигарети.