Гришан багатозначно замовк. Потім, кинувши зловтішний погляд на Авдія, посміхаючись, сказав, оголивши щербатий зуб:
— А тепер про головне. Про те, що тебе до нас привело. Ти не поспішай, не хапайся. Так ось, у так званому злочинному світі, в якому ти якось дивно опинився, про що мова буде ще попереду, експозиція твоя така: ти — гонець, ти пов'язаний з нами і ти надто багато знаєш. Ти, схоже, не дурень, але ж ти сам поліз у пастку. Отож тепер, буль ласкавий, оплачуй моє високе довір'я не менш високою ціною.
— Що ти маєш на увазі?
— Думаю, ти сам здогадуєшся...
— Здогадуватись — одне, говорити прямо — інше.
Обидва замовкли, перечікуючи гуркіт состава, який проходив мимо,— кожен по-своєму готувався до неминучого тепер поєдинку. Авдієві в ту хвилину подумалось про те, як дивно складаються людські стосунки: навіть сюди, у голий степ, де, здавалося б, усі рівні, де у всіх однакові шанси, всім однаково загрожує провал і кримінальна відповідальність, а коли пощастить, то всіх очікує однаковий успіх, люди, як свою кров, принесли з собою непохитні закони, відповідно до яких у Гришана, зокрема, було якесь неписане право наказувати, тому що він був тут господарем.
— То ти загадуєш говорити прямо,— перервав мовчання Гришан.— Добре,— невиразно буркнув він і раптом, неначе спохопившись, лукаво додав: — Слухай, а правда, що на тебе вовки нападали?
— Так, було діло,— підтвердив Авдій.
— А чи не здається тобі, Авдію Калістратов, що доля залишила тебе в живих для того, щоб ти відповів мені зараз на кілька запитань,— оголив у посмішці уламок зуба Гришан.
— Нехай так.
,— Тоді кинь каламутити воду. Ти мені мусиш пояснити тут, зараз і не сходячи з місця: чого ти збиваєш з пантелику моїх хлопців?
— Одна поправка,— перебив його Авдій.
— Яка? Що за поправка до білля?
— Я намагаюсь наставити їх на путь істинну, а, значить, слово "каламутити" тут ніяк не підходить.
— Це ти кинь, товаришу Калістратов. Істинна, не істинна — щодо цього в кожного своє поняття. Ти ці штучки облиш. Тут не місце вправлятися у словесному змаганні. Я хочу знати, що тобі треба зрозуміти, чого ти для себе добиваєшся, святий отче?
— Ти маєш на увазі якусь особисту вигоду?
— Безумовно, а що ж іще? — широко розвів руками Гришан і торжествуюче-глумливо усміхнувся.
— У такому разі — нічого, абсолютно нічого,— відрізав Авдій.
— Чудово! — майже радісно вигукнув Гришан.— Кращого і не придумаєш! Усе збігається. То ти, виходить, із тієї породи одержимих ідіотів, які...
— Зупинись! Я знаю, що ти хочеш сказати.
— Значить, ти подався у Моюнкуми під виглядом добувача анаші, затесався до нас, став у нас просто як свій, і не тому, що грошву велику полюбив, як Христа, і не тому, що подітися було нікуди після того, як тебе виперли із семінарії і тобі ніде не було ходу? Та коли б я був на місці цих попів, я б швидко тебе стусанами привів до тями — адже ти такий навіть і їм не потрібний. Адже вони граються в старі ігри, а ти все насправжки, усе всерйоз...
— Так, усерйоз. І ти приймай мене всерйоз,— заявив Авдій.
— Ще б пак! Ти що ж, вважаєш, що я тебе не розумію, а я бачу тебе наскрізь, бачу, хто ти є. Ти — пришелепку-ватий, ти — фанатик власного ідіотизму, тому ти й подався сюди, а інакше чого б тебе сюди занесло? Прибув, значить, з благородною метою, таким собі месією, щоб відкрити очі нам — пропащим, які багатіють на добуванні анаші, торгують і спекулюють забороненим дурманом. Прибув розповсюджувати одвічні спасенні ідеї, від яких, як сечею, за три версти несе прописними істинами. Прибув відвернути нас від зла, щоб ми розкаялися, змінилися, щоб прийняли обожнювані тобою стандарти тотальної свідомості. Адже й Захід твердить, що в нас усі на один копил мислять.— Гришан несподівано спритно для потерпілої від удару людини підвівся зі свого полотняного стільчика і ступив до Авдія, впритул наблизивши своє розпашіле обличчя до його обличчя.— А ти, Спаситель-емісар, подумав спершу про те, яка сила тобі протистоїть?
— Подумав, і тому я тут. І попереджаю тебе: я буду добиватися свого заради вас же самих, чого б мені це не коштувало, ти вже не дивуйся.
— Заради нас самих! — скривився Гришан.— Не турбуйся, не дивуюся, чого мені дивуватися тому, на чому з'їхав з глузду ще той, кого розіп'яли, Спаситель роду людського... Розметав руки у цвяхах на хресті, голову схилив, скривив мученицьку міну, і на тобі — любуйтеся, плачте і поклоняйтеся до кінця світу. Нічогенько, як бачиш, придумали собі деякі розумники заняття на всі віки — рятувати нас від самих же себе! І що ж, хто врятований і що врятовано у цьому світі? Скажи мені! Все, як було до Голгофи, так воно і є донині. Людина все та ж. І в людині ніщо з того часу не змінилося. А ми все сподіваємося, що ось прийде хтось рятувати нас, грішних. Ось тебе тільки, Калістра-това, бракувало в цьому ділі. Та ось і ти явився до нас. Явився не забарився! — зробив кумедну міну Гришан.— Ласкаво просимо, новий Христосе!
— Про мене можеш говорити що завгодно, але імені Христа не згадуй всує! — осадив його Авдій.— Ти обурюєшся і дивуєшся, що я тут з'явився, а це не дивно — адже ми неминуче мали зустрітися з тобою! Вдумайся! Невже ти цього не розумієш? Не я, то хтось інший неодмінно мав би зустрітися з тобою. А я вичислив цю зустріч...
— Може, ти й мене вичислив?
— І тебе. Наша зустріч з тобою була неминуча. Ось я і з'явився не забарився, як ти кажеш.
— Цілком логічно, біс його забери,— ми ж не можемо обходитись один без одного. І в цьому є, напевно, якась своя паскудна закономірність. Але не торжествуй, Спасителю Калістратов, твоя теорія на практиці нічого не дасть. Однак годі філософствувати, хоча ти й дуже забавний суб'єкт. Досить, з тобою все зрозуміло! Ось моя добра порада тобі, коли вже так обернулося: іди, Калістратов, своєю дорогою, рятуй перш за все свою голівоньку, тебе ніхто зараз не зачепить, а те, що зібрав у степу, якщо хочеш, можеш роздати, спалити, пустити за вітром — воля твоя. Але дивись, щоб наші з тобою шляхи ніколи більше не перехрещувались! — І Гришан виразно постукав палицею по каменю.
— Але я не можу скористатися твоєю порадою. Для мене це неприйнятно.