Плаха

Страница 2 из 96

Чингиз Айтматов

У цій парі лютих Акбара була головою, була розумом, їй належало право розпочинати полювання, а він був вірною силою, надійним, невтомним, безвідмовним виконавцем її волі. Ці стосунки ніколи не порушувалися. Лише одного разу трапилась несподівана, дивна пригода, коли її вовк зник до світанку і повернувся з чужим запахом іншої самки — бридким духом безсоромної тічки, що підбурює і скликає самців за десятки верст; це викликало в неї нестримну лють і роздратування, тоді вона рішуче відштовхнула його, несподівано встромила ікла глибоко в плече і на покару примусила його шкутильгати багато днів позаду. Тримала дурня на відстані й, хоч скільки він вив, жодного разу не озвалася, не зупинилась, ніби він, Ташчайнар, і не був її вовком, ніби він для неї не існував, а якби він і посмів знову наблизитися до неї, щоб покорити і вдовольнити її, Акбара помірялася б з ним силою всерйоз, недаремно вона була головою, а він ногами в цій прийшлій сивій парі.

Зараз Акбара, після того як вона трохи заспокоїлася й пригрілася під широким боком Ташчайнара, була вдячна своєму вовкові за те, що він поділив її страх, за те, що він таким чином повернув їй упевненість, і тому не чинила опору його завзятим ласкам, у відповідь разів зо два лизнула в губи, і, долаючи сум'яття, що виказувало себе несподіваними дрижаками, зосереджувалася в собі, й, дослухаючись, як незрозуміло та неспокійно поводилися ще не народжені щенята, примирилася з тим, що є: і з лігвом, і з великою зимою в горах, і з морозяною ніччю, що поволі насувалася.

Так закінчувався той день страшного для вовчиці потрясіння. Підвладна незгубному інстинктові материнської природи, вона вболівала не стільки за себе, скільки за тих, на кого чекали незабаром у цьому лігві й задля кого вони з вовком знайшли та влаштували туг, у глибокій ущелині під навісом скелі, схованої у різноманітних заростях, навалах бурелому та каміння, це вовче кубло; щоб було це вивести потомство, щоб мати свій захисток на землі.

Тим більше що Акбара і Ташчайнар були зайдами в цих краях. Для досвідченого ока навіть зовні вони відрізнялися від своїх тутешніх співбратів. Насамперед — закоти шерсті на шиї, що густо обрамляли плечі, як пишна сріблясто-сіра мантія від підшийка до холки, в чужинців були світлі, характерні для степових вовків. Та й зростом акджали, тобто сивогриві, переважали звичайних вовків Приіссиккуль-ського нагір'я. А якби хтось побачив Акбару зблизька, його вразили б її прозоро-сині очі — винятковий, а можливо, єдиний у своєму роді випадок. Серед місцевих чабанів вовчицю прозивали Акдали, тобто Білохолкою, але з часом за законами трансформації мови вона перетворилася на Акбари, а потім на Акбару — Велику; між іншим, усім було невтямки, що в цьому був знак провидіння.

Ще рік тому про сивогривих тут і згадки не було. Та коли сивогриві з'явилися, вони якийсь час трималися осібно. Щоб уникнути сутичок з господарями, чужинці на перших порах блукали здебільшого в нейтральних зонах тутешніх вовчих володінь, перебивалися, як могли, в пошуках здобичі забігали навіть на поля, в низини, заселені людьми, але до місцевих зграй так і не пристали — надто незалежний характер мала синьоока вовчиця Акбара, щоб приєднуватися до чужих і бути залежною.

Усьому судця — час. Згодом сивогриві пришельці змогли оборонити себе, в численних жорстоких сутичках вони захопили собі землі на Приіссиккульському нагір'ї, і тепер уже вони, зайди, були господарями, і вже тутешні вовки не наважувалися проникати в їхні володіння. Так, можна сказати, вдало складалося на Іссик-Кулі життя новоявлених сивогривих вовків, та всьому цьому передувала своя історія, і якби звірі могли згадувати минуле, то Акбарі, яка відрізнялася тямущістю й тонким сприйняттям, довелося б заново пережити все те, про що, можливо, й згадувалося їй інколи до сліз, до важких стогонів.

У тому втраченому світі, в далекій звідси Моюнкумській савані, минало велике мисливське життя — в нескінченній погоні по безкраїх моюнкумських просторах за нескінченними сайгаковими стадами. Коли антилопи-сайгаки, що з незапам'ятних часів жили в саванних степах, порослих вічно сухостійним саксаульником, правічні, як сам час, з парнокопитних, коли ці невтомні в русі горбоносі стадні тварини з широчезними ніздрями-трубами, які пропускають повітря крізь легені з такою ж енергією, як кити крізь вус — потоки океану, і тому здатні бігти без перепочину від світання до смерку,— так от коли вони починали рухатися, переслідувані споконвічними й нерозлучними з ними вовками, коли одне сполохане стадо піднімало в паніці сусіднє, а то й друге, третє і коли до цієї суцільної втечі приєднувалися зустрічні великі й малі стада, коли мчали сайгаки по Моюнкумах — по узгір'ях, по рівнинах, по пісках, мов потоп, що обрушився на землю, земля бігла назад і гула під ногами так, як гуде вона влітку під градовою зливою, і повітря наповнювалося звихреним духом руху, крем'янистим пилом та іскрами, що летіли з-під копит, запахом стадного поту, запахом шаленого змагання не на життя, а на смерть, і вовки, розпластуючись на бігу, мчали слідом і поряд, намагаючись спрямувати стада сайгаків у свої вовчі засідки, де чекали на них серед саксаулу старі хижаки,— то звірі, які кидалися з засади на загривок найближчої жертви і, котячись клубком разом з нею', встигали перекусити горло, пустити кров і знову податися навздогін; але сайгаки часто якимось чином вгадували, де на них ждуть вовчі засідки і встигали пронестися стороною, а облава з нового кола поновлювалася з іще більшою люттю й швидкістю, і всі вони, втікачі й переслідувачі,— одна ланка жорстокого буття — викладалися в гонах, як у передсмертній агонії, спалюючи свою кров, щоб жити і щоб вижити, і хіба що тільки сам бог міг зупинити і тих і інших, утікачів та переслідувачів, бо йшлося про життя і смерть істот, які хотіли жити, бо ті вовки, що не витримували такого шаленого темпу, ті, що не народилися змагатися в боротьбі за існування — в гонах-боротьбі,— ті вовки падали з ніг і залишалися конати в пилу, збитого стрімкою, мов буря, погонею, а якщо й лишалися живі, то йшли геть в інші краї, де промишляли розбоєм у сумирних овечих отарах, які навіть не намагалися рятуватися втечею; щоправда, там чатувала інша небезпека, найстрашніша з усіх можливих небезпек,— там, при отарах, були люди, боги овець — і вони ж овечі раби, ті, що самі живуть, але не дають виживати іншим, особливо тим, які не залежать од них, а бажають бути вільними...