Я не розумів і, правду кажучи, не дуже й хотів розуміти, що відбувалося зі мною в той час, що привернуло мої думки і почуття з такою непереборною силою до цих десятьох співаків, на вигляд таких самих, як і я, людей, але гімни, що їх вони співали, неначе сходили від мене, від моїх власних спонукань, від болей, тривог і захоплень, що досі не знаходили в мені виходу, і, звільнюючись від них і одночасно наповнюючись новим світлом і прозрінням, я осягав завдяки мистецтву цих співаків одвічну суть храмового співу — цей крик життя, крик людини з піднятими догори руками, яка мовить про віковічну жадобу утвердити себе, полегшити свою долю, знайти точку опори в неоглядних просторах Всесвіту, трагічно уповаючи, що є, крім Нього, ще якісь небесні сили, які допоможуть їй в цьому. Грандіозна помилка! О, яке велике прагнення людини бути почутою нагорі! І скільки енергії, скільки думок вклала вона у запевнення, покаяння, в славослів'я, примушуючи себе в ім'я цього бути смиренною, слухняною, покірною всупереч своїй бунтарській крові, всупереч своїй стихії, що повсякчас жадає бунту, новацій, заперечень. О, як важко й болісно це давалось йому. Рігведа, псалми, заклинання, гімни, шаманство! І стільки ще було мовлено протягом віків нескінченних благань і молитов, що,якби вони були матеріально відчутні, затопили б собою всю землю, як гірко-солоні океани, що вийшли з берегів. Як важко народжувалось у людині людське...
А вони співали, оці десятеро, Богом з'єднані докупи, щоб ми заглиблювались у себе, у вируючу круговерть підсвідомості, воскрешали в собі минуле, дух і скорботи поколінь, які пішли у небуття, щоб потім піднестися, летіти над собою і над світом і знайти красу і сенс власного призначення,— одного разу з'явитися в життя, полюбити його прекрасне влаштування. Ці десятеро співали так самозабутньо, так богодостойно — можливо, самі того не відаючи,— що пробуджували в душах найвищі поривання, які рідко коли охоплюють людей у буденному житті, серед осоружних клопотів і суєти. І тому всіх, хто тут зібрався, переповнювала доброта, їхні обличчя були схвильовані, у деяких виблискували сльози на очах.
Як я радів, як дякував випадкові, який привів мене сюди, щоб подарувати мені це свято, коли моє існування немовби вийшло за позачасовий і позапросторовий обшир, де чудодійно поєднувались усі мої пізнання і переживання,— і в спогадах про минуле, у свідомості теперішнього і у мріях про майбутнє. І серед цих розмірковувань я раптом подумав, що я ще не любив, і туга за любов'ю, яка жила в моїй крові і чекала своєї години, дала про себе знати щемливою біллю у грудях. Хто вона, де вона, коли і як це буде? Кілька разів я мимоволі оглядався на двері — можливо, вона прийшла і стоїть там, слухає і чекає, коли я побачу її. Жаль, що не було її в той час у тому залі, жаль, що не можна було тоді розділити з нею те, що мене хвилювало і живило мою уяву. І ще я думав — тільки б доля не піднесла чогось смішного, такого, що потім самому буде соромно згадувати...
Чомусь згадалася мені матір у ранньому дитинстві... Пам'ятаю ясний зимовий ранок, сніжок, що зрідка падає, на бульварі, вона, дивлячись мені в обличчя усміхненими очима, застібає ґудзики на розхристаному моєму пальтечку і щось говорить, а я тікаю від неї, і вона весело наздоганяє мене, і пливе над напіим містечком дзвонове калатання із церкви на пагорбку, де в ту пору служить мій батько, провінційний диякон, людина, яка ревно вірила і водночас, як я тепер здогадуюсь, прекрасно розуміла всю умовність того, що створено людиною від імені і в ім'я Бога... А я, щиро співчуваючи йому, пішов зовсім іншим шляхом, не таким, як він бажав. І мені ставало прикро від усвідомлення того, що батько пішов у інший світ у злагоді з собою, а я метаюсь, відкидаю минуле, хоча і захоплююсь при цьому минулою величчю, могутньою виразністю цієї колись всесильної ідеї, яка намагалася, поширюючись із віку у вік, навертати душі невіруючих на всіх материках і островах, щоб назавжди, на всі часи утвердитися в світі, в поколіннях, у переконаннях, стримуючи і відводячи, як громовідвід відводить блискавку в землю, вічний виклик неспокійних людських сумнівів у глибини покірності. Вдячність їм — Вірі і Сумніву, силам буття, що обопільно рухають життя.
Я народився, коли сили сумніву взяли гору, породжуючи, в свою чергу, нові сумніви, і я продукт цього процесу, відданий анафемі однією стороною і не прийнятий з усіма моїми складностями іншою стороною. Ну що ж, на таких, як я, історія відіграється, відводить душу... Так думав я, слухаючи староболгарські пісні.
А пісні ті співалися одна за одною, співалися в тому залі, як луна минулих часів. Біблійські страсті у "Жертві вечірній", у "Винищенні немовлят" і в "Ангелі вопіяше" змінювались суворими полум'яними піснями інших мучеників за віру, і хоча переважно все це мені було відомо, мене незбагненно полонило саме дійство — те, як ці десятеро заворожували, перетворювали знане у велике мистецтво, сила якого залежить від історичного вмісту народного духу — хто багато страждав, той багато пізнав...
Вслухаючись у голоси софійських співаків, сп'янених, натхнених власним співом, вдивляючись у їхню міміку, я раптом виявив, що один із них, другий зліва, єдиний білий серед смуглястих і чорночубих болгар, дуже схожий на мене. Дивно було побачити людину, так схожу на тебе самого. Сіроокий, вузькоплечий — його, мабуть, теж у дитинстві звали хиряком,— з довгим білявим волоссям, з такими ж худими жилавими руками, він, можливо, так само долав свою сором'язливість співом, як мені інколи доводиться переборювати свою скутість, переводячи розмову на близькі мені теологічні теми. Можна уявити собі, як безглуздо це виглядає, коли я починаю такі серйозні розмови під час знайомства з жінками. І зовнішністю сіроокий співак був такий же — запалі щоки, ніс з маленьким горбочком, лоб перерізаний двома поздовжніми складками і — найдивовижніше — борода точнісінько така, як була в мене до того, коли я її збрив. Потягнувшись мимоволі до підборіддя, я знову згадав, що завтра маю вирушити в путь-дорогу разом з добувачами анаші. І здивувався, подумавши про це: куди я їду, чого?