Я спочатку запнувся, не зрозумівши, що це за "халхин-гол" такий, а потім якось зметикував:
— Та ніби. Загалом-то так, а то чого б мені...
— Ну тоді ось так. Відносно квитків, чавича, не клопочися. Все буде. Ну, а щодо іншого — то це вже коли повернетесь з травкою, сам Дог розбереться. Це справа не моя.
Хто такий був Дог, який забезпечував нас квитками, і в чому він повинен був потім розібратись, я не знав, і так і не з'ясував до самісінького кінця. Зате в тій розмові з Утюгом я довідався, що від'їзд наш на "халхин-гол" може відбутися не раніше ніж наступного дня. Перш за все тому, що з'їха-лись не всі гінці. Двоє гінців із Мурманська мали прибути нічним поїздом. І ще один, не знаю звідки, міг приїхати тільки вранці. Це мене ніскілечки не бентежило, побути зайвий деньок у Москві теж що-небудь та значило.
Прощаючись зі мною до завтра, коли я в умовлену годину мав прийти на Казанський вокзал (а що мені було туди приходити, коли все одно довелося б ночувати на вокзалі), Утюг поцікавився, чи є в мене рюкзак і поліетиленові пакети, щоб складати травку, тобто анашу. Рюкзак і пакети в мене були в валізочці. І він порекомендував мені пошукати в магазинах яку-небудь скляну або пластмасову коробочку, яка закривалася б герметично, для збору в неї пилкової маси — так званого пластиліну.
— Не будеш лопухом, збереш трохи пластилінчику, хоча діло це і непросте,— пояснив він.— Сам я ніколи не їздив, але багато чув. Тут є один, Льоха, то він за два сезони "Жигуль" відхопив. їздить тепер собі по Москві, попльовує... трудів же — від сили днів на десять...
З тим ми і розійшлися. Я закинув свою валізоньку в камеру схову і пішов блукати по Москві.
Був кінець травня. Очевидно, немає для Москви кращої пори, ніж ці дні напередодні літа. Хоча й осінь, рання осінь, коли прозорість повітря, золотистість листя віддзеркалюється навіть на очах перехожих, теж несказанно прекрасна. Але мені більше до душі саме московське передліття — і вдень відрадно на вулицях, і білими ночами, коли царствує до ранку світло нічної зорі і в місті, і в зоряному небі над містом.
Я поспішив вирватись з вокзалу на свіже повітря, але, згадавши, що в центр краще дістатися на метро, знову пірнув у багатолюдну ріку. До вечірнього часу "пік" було ще далеко, і я через зміни пітьми і світла, які чергувалися, вільно доїхав до самісінького центру. На площі Свердлова заглянув у мій улюблений сквер. Круглий сквер зеленів і рябів, як благодатний острівець, охоплений кільцем безперервного руху і будовами, що обступили його. І я майже несвідомо рушив у потоці перехожих спочатку до Манежу — думав, там якась виставка, але Манеж був закритий, і тоді я побрів мимо старого МДУ, мимо Пащиного будинку на Волхонку і звідти до Пушкінського музею. Не знаю, чому на душі в мене було так спокійно й гарно — може, це від московських вулиць у центрі перед часом "пік" ішло таке упокорення, а може, воно випромінюється від цегляного силуету Кремля, схожого на стійке гірське пасмо, який володарював у цій частині міста. "Що бачили ці стіни і що ще побачать?" — думав я, і у вуличних роздумах, які напливали самі по собі, я забув, що недавно збрив бороду, і тому весь час торкався голого підборіддя; забув на якийсь час і те, що я намагався осягнути в каламутному зосередженні зла, яке гніздилося на Казанському вокзалі.
Ні, все-таки доля є, вона визначає і добрі й гіркотні події. І треба ж статися такому щастю, про яке, прямуючи до Пуш-кінського музею, я навіть не думав. Адже я йшов, сподіваючись у кращому разі на якісь новинки в експозиції музею, хоча і це було не обов'язково,— походив би собі і так просто залами, освіжив старі враження. Та ось біля самого входу, перед садочком, якась парочка, прямуючи назустріч, зупинила мене:
— Слухай, паря, тобі не треба квиточок? — запропонував такий собі тип при яскраво-зеленому галстуці і в нових рудих туфлях, які йому явно тиснули. На обличчі в нього і його супутниці були нетерпіння і нудьга.
— А що, квитків немає, чи що? — поцікавився я, оскільки ніяких черг не було видно.
— Та ні, це на концерт. Тільки бери обидва.
— На який концерт? — запитав я.
— А хто його знає, хор якийсь церковний.
— У музеї? — здивувався я.
— Береш чи не береш? Віддаю два квитки за трояк, бери.
Я схопив обидва квитки і заквапився у музей. Я не чув, щоб у Пушкінському влаштовували концерти. Але виявилось, як з'ясував я в адміністратора, що з певного часу при музеї діяв начебто лекторій класичної музики, переважно вибраної камерної музики у виконанні знаменитих музикантів. А цього разу — ото диво! — у залі, який звуть Італійським двориком, мав відбутися концерт староболгарського храмового співу. Ось уже що мені й не снилося! Невже будуть виконувати батька слов'янської літургії Іоанна Куку-зеля? На жаль, адміністратор подробиць не знала. Сказала тільки, що очікують поважних гостей, мало не самого болгарського посла. Хоч це мене не торкалося, але я розхвилювався і зрадів, бо ще від батька свого наслухався про болгарські співи, а тут на тобі — такий подарунок перед ризикованою для мене поїздкою. До початку концерту залишалося ще півгодини, і я не став ходити по музею, а вийшов на вулицю подихати і заспокоїтись.
Ой, Москва, Москва, на одному із семи узвиш цих поблизу Москви-ріки, під кінець травневого дня! Все відрадно й осмислено в граді, коли на душі жодної тіні й панує недовга гармонія буття. Мені дихалось вільно і глибоко, у небі було ясно, на землі — тепло, і я ходив туди-сюди під чавунною огорожею саду перед музеєм.
Мені стало шкода, що я нікого не чекаю,— можливо, тому що в мене було два квитки. І як зрозуміло й природно було б, коли б вона з хвилини на хвилину мала підійти і я побачив би її на протилежному боці вулиці, побачив, як вона збирається перейти дорогу, побоюючись, що запізниться, а я, хвилюючись за неї, таку прекрасну, необережну й нерозумну, робив би їй відчайдушні знаки, щоб вона ні в якому разі не перебігала вулицю,— он скільки машин мчить, скільки людей усюди, і тільки вона одна серед усіх несла в собі щастя, відпущене мені, а вона усміхнулася б — адже вона здогадалася б про мої думки з виразу мого обличчя. І тоді я сам, випереджаючи її, побіг би до неї на той бік вулиці, за себе я не боявся, я спритний, а перебігши, подивився б їй в очі і взяв би за руку. Уявивши собі ні з того ні з сього таку сцену, я раптом відчув тугу за любов'ю і вкотре подумав, що досі не зустрілася мені та, якій передбачено долею бути моєю коханою. Але чи є вона, та визначена, чи не придумав я її і чи не ускладнюю прості речі? Про це я багато думав і щоразу доходив сумного висновку, що, мабуть, сам у всьому винен,— чи то багато жду, чи то не цікавий я для дівчат чоловік. У всякому разі, мої ровесники виявились у цьому розумінні значно щасливіші і спритніші. Виправданням могло послужити лише те, що духовна семінарія заважала пізнати молоде життя. Та й після вибуття із семінарії я не досяг великих успіхів на цьому поприщі. Чому? От коли б справді вона з'явилась тепер, та, яку я ладен полюбити, то я передусім сказав би їй: ходімо послухаємо храмові пісні і в цьому знайдемо себе. Але потім мене огорнув сумнів. А що, коли це їй видасться нудним і одноманітним, не зовсім зрозумілим, а головне, одна справа — ритуальний спів у храмі, а інша — у світському будинку при різноманітній публіці. Чи не вийде, як коли б бахівські хорали почали виконувати на фізкультурному стадіоні чи в казармі авіадесантників, які звикли до бравурних маршів?