Сонце, пробиваючись крізь хистке литво кленової зелені, клало танцюючі плями на підвіконня, а відтак і на письмовий стіл, на книжки й папери. Несподівані подуви літнього вітру знагла розгортали гілля, й тоді потужні потоки проміння били мені прямісінько в обличчя, й мої руки на столі вмить спалахували неприродним фосфоричним світлом, щоб невдовзі знову набрати звичайного забарвлення.
Сонце разом із кленом наче гралися зі мною, подеколи засліплюючи, й відвертали від спогадів про колишні свої поїздки в Карпати. З цих спогадів схотів вимережити цільну картину, щоб нарешті, взявшись за конкретну подробицю, написати перше речення на чистому аркуші паперу, потім друге, третє...
В пам'яті постали Косів і водоспад Гук на річечці Рибниці; і дорога через Криворівню до Верховини, а вже звідти до Буркута і весь час понад Черемошем, який то з правого, то з лівого боку несе бурхливу воду, тче шум пінявий та ще якийсь особливий, властивий тільки горам смуток. Згадав білу шапку Чорногори, а також полонину Луковицю, голос сопілки, похмурого ватага над казаном із киплячим молоком, доярок і їхню зварену на вечерю мамалигу.
Із вулиці долинули звуки гітари, відриваючи від спогадів. Видно, хтось ішов і знічев'я перебирав струни, бо гортанні звуки гітари, якісь похапливі й нервові, швидко віддалялись і незабаром погасли.
Гілля клена, розгорнуте вітром, знову одкрило шмальке літнє сонце, яке вдарило в обличчя прямим потоком світла... Старий пастух (обличчя, схоже на мідне карбування, наче покрите окалиною) ввечері розказував про схил гори Кукул, про урочище Завоєля, про гору Кострич, а також потік Орендарський, про Кіз'ї Улоги, Гаджину, Шпиці,— скрізь йому довелось бувати, скрізь походив своїми ногами. Всі ті полонини, потоки, урочища наче були вирізьблені в його душі. І голос пастуха мовби ввібрав шепіт лісу, сплеск води, гуркіт грому над зворами, ввібрав їхні одвічні мелодії, витворивши неповторну свою, людську...
По вулиці став наближатись барабанний передзвін — видно, знову хтось ішов поза кущами бузини і на ходу бив дерев'яною колотушкоїр в туге барабанне черевце. Звуки були безладні, якісь полохливі й зовсім недоречні. Недоречні в цей літній день, не пасували до ладу мого думання, не в'язалися зі спогадами...
В Яремчі, неподалік від водоспаду, сидів гуцул у кептарику, в брилику, у вишитій сорочці і палив люльку. По асфальтованій дорозі проїжджали автобуси й вантажні автомобілі, неподалік снували ватаги екстравагантних туристів, що наїхали з усіх усюд і роїлись ген в отому розцяцькованому під місцевий колорит пансіонаті, а сивовусий вуйко сидів на траві під ялицею і спочивав. Поряд лежали полотняні бесаги з якимось надібком, купленим у Яремчі на ярмарку, біля бесагів витяглись ноги в білих гачах. Вуйко сидів спокійний і був такий незворушний, як зелена гора в нього за спиною. Дивлячись перед собою, він, либонь, нічого не бачив, а тільки свою душу й те, що в душі звершувалося.
Здавалось, сидить тут не з певної хвилини, навіть не з певного дня, а завжди отак сидів, бо такий самий був тут необхідний, як смерековий ліс, як водоспад на річці і як горбаті спини гір. І здавалось, якби сюди навідатися завтра чи позавтра, то він так би й човпів, задивлений не в довколишню суєту суєт, а в себе, заворожений не плином часу, а сокровенним життям своєї душі...
Звук сурми — спершу тільки тінь її звуку, далека луна його — долинув із вулиці до кімнати, далі озвався дзвінкіше, задерикуватіше. Сурма йшла по вулиці так само, як іще недавно йшли гітара та барабан, і вона то зойкала, то схлипувала, то раптом пронизливо скрикувала. І я був радий, коли сурма, невидима, геть віддалилась від подвір'я і невдовзі вмовкла за садками та хатами...
На гойдливому підвісному місточку через Черемош у місяці червні стояла дівчина і, перегнувшись через тичку-бильце, дивилась униз. Непоказної вроди, дівчина вглядалася в своє відображення на воді, де вона видавалась, мабуть, мало не красунею. Буруни річкові не стояли на місці, як не стояли на місці й чисті плеса, бо стрімка течія тасувала їх, як карти, а тому-то дівоче відображення вмить пропадало, обертаючись на кипіння хвиль. Але дівчина терпляче очікувала, коли поверхня вгамується, коли на дзеркалі води знову появиться її відображення — відображення вродливої і чарівної верховинки.
Черемош — могутня річка, овіяна легендами і, безумовно, наділена чаклунською спроможністю,—бодай на коротку мить дарував дівчині красу, примарну вроду, і молода гуцулка була вдячна за ту щедрість, навіть хвилинну.
Мої спогади не тримались купи, та все ж таки вони мали спільний грунт — Карпати, і я вже відчував, що скоро ось у спогадах появиться логічна стрункість, що скоро ось вони об'єднаються єдиним настроєм, навіяним моєю любов'ю до того краю. А вже з животворної сили настрою постане ідея, смисл,— і тоді мозаїка моїх спогадів стане завершеною картиною, де будь-який штрих і будь-яка подробиця матимуть остаточне значення...
Клен за вікном гойднувся, вир його важкої зелені від вітру наче розпався, й знову у вільному просторі заяскріло небо, й вибухнуло літнє сонце, обливши мої руки і письмовий стіл денним фосфоричним світлом. І, пробуджений, я немов повернувся до дійсності. А повернувшись до дійсності, спершу наче краєм свідомості, а далі досить виразно почув віддалену какофонію звуків.
У цій какофонії не вловлювалось ні певної системи, ні певного смислу, але, здавалось мені, проступала тривога. Ще неясна і невиразна, вона вже невидними струменями проникала в кімнату, в мою свідомість і відчутно руйнувала ту атмосферу мого єства, яку я почав будувати і яку хотів довести до пуття. Зусиллям волі я спробував відторгнутись від зовнішніх подразників, пригасити їхню руйнівну силу.
Й переді мною постав на схилі гори хутірець Бокач, що відбіг від Путили на верхи за смерековий ліс, постали огороджені обійстя, кладені з дерева колиби, худоба з дзвониками на шиях під стіною срібно-зелених смерек. І ось із колиби виходить вуйна й проворно йде по стежинці, що прослалась по пастівнику, йде вже під розквітлою дикою грушею, і, здається, від цвіту лягають їй на обличчя миттєві рожеві спалахи...