Йорик знову завдавав ударів, обертаючись на всі боки, змітаючи все на своєму шляху, громлячи та рикаючи в той час, як кулі літали поряд із ним, ніби оси чи мухи, зовсім не ушкоджуючи. Ліра підганяла дітей, щоб сховатися в темряві. Вони мусили бігти звідси, тому що, якими б небезпечними не були татари, але по-справжньому треба було боятися решти дорослих Больвангара.
Отже, вона кликала, поверталася назад та підштовхувала дітей, щоб вони бігли. Ліхтарі кидали довгі тіні на снігу них позаду, коли Ліра відчула, що її серце вистрибує в глибокій темряві арктичної ночі та чистого морозного повітря, тріпоче від радості, як і серце Пантелеймона-зайця, який весело біг уперед.
— Куди ми біжимо? — запитав хтось.
— Тут нічого немає, крім снігу!
— Рятувальники наближаються, — сказала їм Ліра. — Там близько п'ятдесяти циган. Присягаюсь, там є твої родичі. Всі циганські родини, які втратили дітей, послали когось.
— Я не циган, — заперечив хлопчик.
— Не має значення. Вони все одно заберуть тебе.
— Куди? — спитав хтось незадоволено.
— Додому, — відповіла Ліра. — Я для цього сюди й приїхала, щоб врятувати вас, і привела сюди циган, які заберуть вас додому. Нам треба рухатися вперед, тоді ми зустрінемося з ними. Ведмідь був із ними, отже, вони не можуть бути далеко.
— Ви бачили цього ведмедя! — сказав хлопчик. — Коли він вдарив того деймона — чоловік вмер, ніби хтось вирвав його серце, саме так!
— Я не знав, що можна вбити деймона, — сказав ще хтось.
Вони всі тепер розмовляли. Захоплення і полегшення розв'язало їм язики. Все одно їм потрібно було йти уперед, то чого б не поговорити?
— Це правда, — запитала дівчинка, — те, що вони там робили?
— Так, — відповіла Ліра. — Я ніколи не думала, що побачу когось без деймона. Але дорогою сюди ми знайшли хлопчика — самого, без деймона. Він не припиняв питати про нього, де він був, чи знайде він його коли-небудь. Його звали Тоні Макаріос.
— Я знаю його! — сказав хтось, а інші підтримали:
— Так, вони забрали його приблизно тиждень тому…
— Вони відокремили його деймона, — продовжувала Ліра, знаючи, як це вплине на них. — І невдовзі після того, як ми його знайшли, він помер. Усіх відрізаних деймонів вони саджали у клітки в сусідній будівлі.
— Це правда, — підтвердив Роджер. — І Ліра звільнила їх під час пожежних навчань.
— Так, я бачив їх! — втрутився Білі Коста. — Спочатку я не зрозумів, хто це, але я бачив, як вони полетіли з тим гусаком.
— Але чому вони це вчиняють? — питав якийсь хлопчик. — Чому вони відрізають деймонів від людей? Це ж справжні тортури! Навіщо вони це роблять?
— Пил, — припустив хтось із сумнівом. Але хлопчик презирливо засміявся.
— Пил! — сказав він. — Його просто не існує! Вони вигадали його! Я не вірю в нього.
— Дивіться, — мовив ще хтось, — що відбувається з цепеліном!
Усі озирнулися назад. У світлі ліхтарів, де все ще тривала бійка, біля щогли вже не висів величезний повітряний корабель, вільний кінець каната теліпався у повітрі, а над самим дирижаблем здіймалася куля…
— Повітряна куля Лі Скоресбі! — закричала Ліра і радісно сплеснула в долоні в рукавицях.
Усі інші діти були спантеличені. Ліра повела їх далі, роздумуючи, як аеронавт зміг так далеко залетіти на своїй кулі. Було зрозуміло, що він робив, і це було досить дотепно — заповнити свою кулю газом з чужої, втекти тим самим способом, який використовували їхні переслідувачі!
— Ходімо далі, продовжуйте рухатися, інакше замерзнете, — сказала Ліра кільком дітям, які тремтіли та рюмсали від холоду, а їхні деймони не відставали від них і також плакали тоненькими голосами.
Це роздратувало Пантелеймона, і він в образі росомахи підштовхнув деймона-білку однієї дівчинки, який просто висів у неї через плече, жалісно пхикаючи.
— Заховайся до неї в пальто! Стань більшим і зігрій її! — проричав він, і наляканий деймон дівчинки миттєво заліз їй під куртку з вугільного шовку.
Проблема була в тому, що вугільний шовк не був таким теплим, як звичайне хутро, навіть якщо він був складений в декілька шарів. Декотрі діти виглядали як гриби-порхавки на ніжках, вони були такими незграбними, адже їхній одяг вироблявся на фабриках та в лабораторіях, далеких від холоду і, звісно, не міг протистояти йому. Хутра Ліри виглядали неохайно і смерділи, але вони зберігали тепло.
— Якщо ми ось-ось не знайдемо циган, вони не витримають, — прошепотіла Ліра Пантелеймону.
— Змушуй їх рухатися, — озвався він також пошепки. — Якщо вони ляжуть, їм кінець. Ти знаєш, що сказав Фардер Корам…
Фардер Корам розповідав їй багато історій про власні мандрівки на півночі, те саме робила і пані Кольтер — треба лише сподіватися, що це була правда. Але вони обоє були згодні з одним — треба не припиняти рухатися.
— Скільки нам ще йти? — запитав маленький хлопчик.
— Вона хоче завести нас подалі, щоб убити, — приєдналася дівчинка.
— Краще бути тут, ніж повернутися назад, — мовив хтось.
— Ні! На станції тепло. Там є їжа, гарячі напої та все таке інше.
— Але там усе в полум'ї!
— Що ми тут робитимемо? Присягаюся, ми загинемо від голоду…
В голові у Ліри було повно незрозумілих питань, які летіли одне за одним, як відьми, швидкі та невловимі, і десь там, куди вона не могла сягнути, була гордість та глибоке хвилювання, яких вона не могла зрозуміти.
Але це надало їй сили, і вона витягнула одну дівчинку із замету та підштовхнула хлопчика, який зупинився, сказавши їм:
— Продовжуйте рухатися! Йдіть по слідах ведмедя! Він прийшов із циганами, отже, сліди приведуть нас до них! Просто не зупиняйтеся!
Почали падати великі сніжинки. Скоро вони повністю прикриють сліди Йорика Бернісона. Тепер їм не було видно вогнів Больвангара, світло пожежі обернулося на слабке мерехтіння, навкруги лише злегка блищав сніг. Густі хмари огорнули небо, тому не було ні місяця, ні Північного сяйва. Але, уважно придивляючись, діти все ще розрізняли глибокий слід, який проклав у снігу Йорик Бернісон. Ліра підбадьорювала, задиралася, била, майже несла, лаяла, підштовхувала, тягла, обережно піднімала, робила все, що могла, а Пантелеймон (дивлячись на стан деймона кожної дитини) говорив їй, що саме потрібно робити.