Але, на щастя, вона не бачила пані Кольтер. Коли настав час лягати, вона знала, що повинна довіритися іншим дівчатам.
— Послухайте, — сказала Ліра, — вони коли-небудь приходять подивитися, чи ми спимо?
— Вони лише раз заглядають, — сказала Белла. — Махають ліхтарем, але насправді не дивляться.
— Чудово. Тому що я збираюся піти роздивитися тут все. Існує шлях по стелі, мені один хлопчик показав…
Не встигла Ліра все пояснити, як Енні сказала:
— Я піду з тобою!
— Ні, краще не треба, тому що буде не так помітно, якщо зникне лише один із нас. Ви всі можете сказати, що спали і не бачили, куди я поділася.
— Але якщо я піду з тобою…
— Нас швидше схоплять, — закінчила за неї Ліра.
Їхні два деймони дивилися один на одного — Пантелеймон — дикий кіт і Кириліон Енні — лис. Вони наїжачилися. Пантелеймон видав низький м'який свист і вишкірив зуби, тоді Кириліон повернувся і почав байдуже вилизувати себе.
— Добре, — відступила Енні.
Досить часто суперечки між дітьми вирішувалися їхніми деймонами, коли один поступався перед перевагами іншого. Люди приймали результат зовсім без образ, отже, Ліра знала, що Енні зробить так, як вона її просила.
Вони склали речі на ліжку Ліри і накрили їх ковдрою, так що здавалося, ніби там хтось спить, і присяглися говорити, що нічого не знають про цю справу. Потім Ліра прислухалася біля дверей, щоб упевнитися, що нікого немає поряд, заскочила на тумбочку, відсунула панель і пірнула у щілину.
— Просто нічого не кажіть, — прошепотіла до трьох облич, які спостерігали за нею.
Потім вона поставила панель на місце і роздивилася.
Вона опинилась у вузькому металевому тунелі, у якому було повно балок і рейок. Панелі стелі були дещо прозорі, тому сюди потрапляло трохи світла знизу. У слабкому освітленні Ліра бачила вузький простір (близько двох футів заввишки), який тягнувся від неї в усі боки. Там було повно металевих труб для кабелів та батарей опалення, серед них можна було навіть заблукати. Вона намагалася пересуватись по трубах та поменше ступати на поверхню панелей стелі — якщо вона буде обережною, їй пощастить дослідити всю станцію.
— Ніби знову в Джордані, Пане, — прошепотіла вона, — коли ми проникли до вітальні.
— Якби ти цього не зробила, то нічого б не сталося, — відповів він їй також пошепки.
— Тому я й повинна все виправити, чи не так?
Вона почала розмірковувати, у якому приблизно напрямку знаходиться конференц-зал, і потім вирушила. Ця подорож була зовсім не легкою. Їй довелося рухатися навколішках, адже було мало місця, щоб іти зігнувшись. Досить часто їй доводилося протискатися під великими трубами для кабелів та перелазити через батареї.
Металеві канали, якими вона рухалася, мабуть, служили для укріплення стін та стелі і видалися Лірі досить міцними, вона впевнено ходила по них, але вони були надто вузькі і мали гострі краї, об які вона порізала руки й коліна, тому невдовзі все тіло в неї боліло, заніміло і вкрилося брудом.
Дівчинка приблизно знала, де вона знаходиться: позаду вона бачила темні обриси свого одягу, тому їй легко було повернутися. Вона могла визначити, що в кімнаті нікого не було, тому що панелі були темними, також час від часу вона чула голоси знизу і зупинялася, щоб послухати, але це були лише кухарі на кухні чи медичні сестри у своїй, як її називала Ліра за звичкою з Джордана, кімнаті відпочинку. Вони не обговорювали нічого цікавого, тому вона продовжувала свій рух.
Зрештою вона натрапила на місце, де, за її підрахунками, мав знаходитися конференц-зал. Тут не було трубопроводів, всі вентиляційні труби тягнулися з одного боку і всі панелі цього широкого прямокутного простору були рівномірно освітлені. Ліра притиснула вухо до однієї з панелей і почула гомін дорослих чоловічих голосів, отже, вона знала, що знайшла саме те місце.
Вона слухала дуже уважно, а тоді підкралася якомога ближче, щоб краще чути. Потім вона розтягнулася на металевому каналі і знову поклала голову на панель.
Було чути стукіт ножів і виделок та дзвін скла, коли з пляшки наливали в бокал — отже, вони розмовляли за вечерею. Вона вирішила, що говорять лише четверо, зокрема й пані Кольтер. Здавалося, йшлося про зникнення деймонів.
— А хто наглядає за тією секцією? — запитала пані Кольтер м'яким мелодійним голосом.
— Аспірант на ім'я Маккей, — відповів один з чоловіків.
— Але також там є автоматичні механізми, які мали запобігти тому, що сталося…
— Вони не спрацювали, — сказала жінка.
— Дозвольте не погодитися, вони спрацювали, пані Кольтер. Маккей запевняє нас, що замкнув усі клітки, коли йшов сьогодні об одинадцятій. У будь-якому разі він не відчиняв парадні двері, прийшов і пішов через чорний хід, як завжди. До того ж треба ввести код в механізм, який контролює замок, і в пам'яті машини є запис, що аспірант його вводив. Якщо цього не зробити, спрацьовує сигналізація.
— Але сигналізація вимкнулась, — наполягала вона.
— Ні. На жаль, вона ввімкнулась тоді, коли всі були надворі через пожежні навчання.
— А коли ви повернулися всередину…
— На жаль, обидві сигналізації в одному ланцюгу — це помилка архітектора, яка буде обов'язково виправлена. Це означає, що коли вимикали дзвінок, який сповіщав про пожежну небезпеку, вимкнули також і сигналізацію в лабораторії. Але в будь-якому разі ми б з'ясували, що сталося, тому що ми завжди все перевіряємо, коли порушується заведений буденний розпорядок на станції. І саме в цей час несподівано прибули ви, пані Кольтер, і якщо ви пам'ятаєте, одразу наказали зібратися всьому персоналу лабораторії у вашій кімнаті. Отже, в лабораторію ніхто не повертався до певного часу.
— Зрозуміло, — холодно відмовила пані Кольтер, — це означає, деймони втекли під час пожежних навчань. Тобто список підозрюваних включає всіх дорослих на станції. Ви врахували це?
— Чи не могла б це зробити дитина? — озвався ще хтось.
Вона мовчала, та інший чоловік продовжував:
— У кожного дорослого є свій обов'язок, якому він і приділяє всю увагу. У жодної особи з персоналу немає жодної можливості відчинити двері. Жодної. Отже, хтось прийшов з вулиці, щоб спеціально це зробити, або один з дітей забрів туди, відчинив двері і клітки, а потім повернувся до головної будівлі.