Північне сяйво

Страница 29 из 95

Филип Пулман

Але одну річ вона повинна була з'ясувати.

— Хто та циганка, що виховувала мене?

— Звичайно ж, це мати Білі Кости. Вона не говорила тобі тому, що я їй не дозволяв, але вона знає, про що ми зараз розмовляли, отже, все відкрилося. Тепер краще йди до неї. Тобі треба багато про що подумати, дитино. Коли минуть три дні, в нас буде ще одна сходка і ми обговоримо, що робити далі. Будь слухняною дівчинкою. На добраніч, Ліро.

— Добраніч, Владарю Фаа. Добраніч, Фардере Корам, — сказала вона ввічливо, згрібаючи зі столу алетіометр разом із Пантелеймоном.

Обидва старі добродушно посміхнулися їй. За дверима кімнати перемовин на неї чекала Ма Коста. Вона обійняла дитину своїми великими руками і поцілувала, перш ніж покласти спати, ніби нічого не сталося з тих часів, коли народилася Ліра.

8 Збентеження

Ліра мусила звикнути до своєї нової історії, і це не можна було зробити за один день. Бачити лорда Ізраеля своїм батьком — це одна річ, але ж прийняти пані Кольтер за матір було зовсім нелегко. Кілька місяців тому вона б, звичайно, зраділа — зараз, усвідомлюючи це, почувалася ніяково.

Та оскільки вона була Лірою, то не могла довго перейматися цим. Навколо було ціле місто на болотах для дослідження і купа циганчат, на яких потрібно було справити враження. Три дні ще не закінчилися, а вона вже була експертом з човнів (у власних очах, принаймні) і зібрала довкола себе гурт дітей оповіданнями про свого могутнього батька, якого так несправедливо ув'язнили.

— А одного вечора турецький посол був запрошений на вечерю в Джордан. У нього був наказ від самого султана вбити мого батька, і в нього на пальці була каблучка з каменем, у якому була отрута. Коли подавали вино, він узяв бокал мого батька і висипав туди отруту. Він зробив це так швидко, що його ніхто не помітив, окрім…

— Яка отрута? — допитувалась дівчинка з худим обличчям.

— Отрута із спеціальної турецької змії, — вигадала Ліра, — яку виманюють грою на сопілці, а потім кидають їй просотану медом губку. Змія кусає її і не може звільнити жало, тоді її ловлять і забирають отруту. Отже, мій батько помітив, що зробив турок, і сказав: "Джентльмени, я хочу запропонувати тост за дружбу між Коледжем Джордана і коледжем Ізміра, — це коледж, до якого належав турецький посол. — І щоб підтвердити наше бажання бути друзями, ми обміняємося бокалами".

Послу нікуди було подітися — він не міг відмовитися випити, це образило б господарів, а також не міг пити, тому що вино було отруєне. Він зблід і знепритомнів просто за столом. Коли він отямився, всі гості сиділи, дивилися на нього і чекали, поки він зробить ковток. Йому треба було або пити, або зізнатися в усьому.

— Що ж він зробив?

— Він випив. Він умирав цілих п'ять хвилин у жахливих муках.

— Ти бачила, як це сталося?

— Ні. Дівчатам не дозволяють сидіти за столом для професорів. Але пізніше, коли його ховали, я бачила його тіло. Його шкіра була зморщеною, як старе яблуко, а очі стирчали з очниць. Їм довелось запхати їх назад…

Тим часом на околицях боліт поліція стукала у двері, обшукувала горища та сараї, допитувала всіх, хто заявляв, що бачив маленьку біляву дівчинку. В Оксфорді пошуки були навіть ретельніші. Коледж Джордана прочесали від затхлої комірчини до темного підвалу, те саме відбувалося і в Габріелі, і в коледжі Святого Михаїла, доки голови коледжів не висловили протесту і не заявили про свої давні права. Уявлення про ці пошуки Ліра могла скласти з безперервного гулу газових двигунів дирижаблів, які нишпорили в небі. Їх не було видно через низькі хмари та ще й завдяки статутові, який дозволяв дирижаблям триматися лише певної висоти над територією боліт, але хто зна, які хитромудрі шпигунські пристрої були в них на борту? Ліра намагалася сидіти під дахом, коли чула їх, або прикривала своє яскраве волосся зюйдвесткою.

Вона не давала Ма Кості спокою, випитуючи подробиці свого народження. Дівчинка сплела деталі в цілу тканину образів, навіть яскравіших та чіткіших за історії, які вона вигадувала сама, і переживала знову і знову втечу з батьківського котеджу, те, як вони ховалися у коморі, різкий голос непрошеного гостя, брязкіт мечів…

— Мечів? Господи, ти мариш, дівчинко, — сказала Ма Коста. — У пана Кольтера був пістолет, який лорд Ізраель вибив у нього з рук одним ударом, а другим повалив його самого. Потім почулися два постріли. Думаю, ти не пригадуєш, бо була дуже маленька. Перший постріл був Едварда Кольтера, який знову схопив свій пістолет і вистрелив, а другий — лорда Ізраеля, який вдруге відібрав зброю і націлив її на власника. Він поцілив йому просто межи очі і вибив мозок. Потім він сказав, спокійний, наче скеля: "Виходьте, пані Коста, і виносьте дитину", — ти зчинила такий крик разом із своїм деймоном. Він узяв тебе, заспокоїв, посадив собі на плечі й почав весело стрибати з тобою, а біля його ніг лежав мертвий чоловік. Лорд Ізраель попросив принести вина і вимити підлогу.

Коли Ліра чула цю історію вже вчетверте, вона була впевнена, що сама пам'ятала все, що сталося, і навіть намагалася пригадати колір пальта пана Кольтера та шуби й хутра, які висіли в коморі, де вони ховалися. Ма Коста лише сміялась.

А коли Ліра залишалась сама, вона діставала алетіометр і милувалася ним, як закоханий милується знімком своєї коханої. Отже, кожен символ мав декілька значень, чи не так? Чому б їй не вивчити їх? Хіба вона не дочка лорда Ізраеля?

Пам'ятаючи, що сказав Фардер Корам, вона намагалася зосередитися на трьох символах, узятих на вибір, і вказувала на них стрілками. Вона з'ясувала, якщо тримані алетіометр у долонях і дивитися на нього особливим "лінивим" способом, як вона його називала, довга стрілка починала рухатися більш цілеспрямовано. Замість безглуздого обертання вона м'яко переходила від одного малюнка до іншого. Іноді вона зупинялася на трьох, деколи на двох, а часом на п'яти чи більше символах, і хоч Ліра нічого не розуміла, це викликало в неї велике задоволення, яке ні з чим не можна було порівняти. Пантелеймон обстежував пристрій іноді котом, іноді мишею, крутив головою за стрілкою — один раз чи двічі вони обоє відчули якийсь проблиск розуміння, ніби промінь сонця пройшов крізь хмари і освітлив величні пагорби удалині, — щось потойбічне, ніколи не чуване до того. Ліра була завороженою в такі хвилини і відчувала таке саме тремтіння, яке охоплювало її щоразу від слова "північ".