— Ну, то як ви гадаєте? — запитав він Маккоя, що снідав сушеними бананами з водою.
Маккой доїв останнього банана, допив воду і, не хапаючись, розглянувся. В очах його світилася зичлива усмішка.
— що ж, капітане, — промовив він, — ми або докажемо свого, або згоримо, — шанси в нас однакові. Наша палуба не вічна. Вона колись не видержить. Сьогодні тут ще гарячіше. Чи не знайдеться у вас якоїсь пари черевиків для мене? Босим ногам трошки вже незатишно.
Коли шхуна оберталася, її покрили дві великі хвилі, і перший помічник завважив, що добре було б усю ту воду спустити в трюм, та як же його це зробити, не відчинивши люків? Маккой схилився над компасом визначити напрямок.
— Я б узяв крутіше до вітру, капітане, — казав він. — Пас далеко занесло течією, коли шхуна лежала в дрейфі.
— Я вже повернув на румб. Хіба цього не досить?
— Я взяв би на два румби, капітане. Через вітер західна течія значно зміцніла. Вона тепер далеко дужча, як ви собі уявляєте.
Капітан Девенпорт погодився на півтора румба і потім разом з Маккоем та старшим помічником вибрався на місток виглядати, чи не покажеться земля. Напнуто всі вітрила, і шхуна йшла зі швидкістю десяти вузлів. Море позад неї помітно затихало. Але перлистий туман не розходився, і о десятій годині капітан Девенпорт почав непокоїтись.
Вся команда була на своїх місцях, готова, як тільки-но забачить землю, кинутися до вітрил і повернути шхуну під вітер. Бо ж земля десь там попереду, і зовнішні рифи, що круг них клекотіли буруни, могли зненацька виринути з туману, а тоді вже погибель була б майже неминуча.
Збігла ще година. Троє матросів-дозорців пильно вдивлялися в перлисте марево.
— А що, коли ми проминемо Мангареву? — спитав раптом капітан Девенпорт.
Маккой, не відводячи очей з туману, спокійно промовив:
— Тоді попливемо далі. В нас нема іншої ради. Перед нами ціле Паумоту. Ми можемо пливти серед рифів та атолів хоч і тисячу миль. І десь таки приб'ємося до берега.
— Що ж, пливім далі.— Капітан став спускатися на палубу. — Ми, певне, вже минули Мангареву. Бог його знає, до якої нам землі найближче. Я тепер шкодую, що не повернув тоді ще на піврумба, — признався він за хвильку. — Ця клята течія заводить мореплавця.
— Старі моряки прозвали Паумоту "Небезпечним Архіпелагом" почасти через цю саму течію, — промовив Маккой, коли вони вернулися на корму.
— Якось мені довелося мати розмову з одним голінним моряком у Сіднеї,— докинув містер Коніг. — Він мав торговельні справи на Паумоту. Отож він казав, що за страхування тут платять вісімнадцять відсотків. Це правда?
Маккой осміхнувся.
— Правда. І тут взагалі не беруться страхувати. Власники суден щороку скидають двадцять відсотків з вартості своїх шхун.
— Боже мій! — застогнав капітан Девенпорт. — То, виходить, через п'ять років шхуна вже нічого не варта! — Він скрушно похитав головою і промурмотів: — Ну й лихе ж тут море, ну й лихе!
Вони знову ввійшли в каюту поглянути на велику карту, але там було повно чаду, і, задихаючись, вони швидко вихопилися назад.
— Ось острів Моренаут, — показав капітан, розклавши
карту на даху каюти. — До нього не далі як сто миль у завітряний бік.
— Сто десять. — Маккой у задумі похитав головою. — Можна спробувати підійти до нього, і тільки це дуже важко. Я можу підвести шхуну до берега, але можу й нагнати її на риф. Погане, дуже погане місце!
— А все-таки спробуємо! — зважився капітан Девенпорт і заходився визначати курс.
Пополудні частину вітрил спустили, щоб, бува, вночі не проминути землі. Під час другої вахти команда знову набралась одваги. Земля, здавалося, була вже зовсім близько, і вранці мав прийти кінець їхнім стражданням.
Ранок настав ясний, з палючим тропічним сонцем. Південно-східний пасат перемінився на східний і гнав "Піренеї" із швидкістю восьми вузлів. Капітан визначив, де саме перебуває шхуна, щедро скинувши на швидкість течії і заявив, що до Моренауту лишилось яких десять миль. Шхуна пропливла десять миль, потім ще десять, зле дозорці на всіх трьох щоглах не бачили нічого, крім вільного безмежного, осяяного сонцем моря.
— Десь тут має бути земля! — кричав їм з корми капітан Девенпорт.
Маккой заспокійливо усміхнувся, одначе капітан, грізно, мов навіженнй, блиснувши на нього очима, схопив: секстан і поринув у обрахунки.
— Я так і знав, що не помилився! — майже закричав він, скінчивши лічити. — Двадцять один градус і п'ятдесят п'ять мінут південної широти та один градус, тридцять шість мінут і дві секунди західної довготи. От бачите! Ще вісім миль за вітром. Як там у вас виходить, містере Конігу?
Перший помічник глянув на свої цифри і стиха промовив:
— Широта така сама — двадцять один і п'ятдесят п'ять, зле довгота в мене один, тридцять шість і сорок вісім. Виходить, що острів з завітряного боку…
Капітан Девенпорт повітав ті цифри такою зневажливою мовчанкою, що Коніг аж зубами заскреготів і нишком люто вилаявся.
— Назад! — звелів капітан стерничому. — Три румби, й так прямувати!
Тоді знову заходився коло своїх обрахунків, перевіряючи їх. Піт заливав йому лице. Він нервово кусав собі вуса, губи, гриз олівця і дивився на цифри з таким жахом, наче то була якась мара. А тоді хапливо і розлютовано зім'яв у руці пописаний папірець, шпурнув його додолу й розтоптав ногою. Містер Коніг зловтішно осміхнувся, а капітан, прихилившись до каюти з півгодини й словом не озивався. Він зосереджено й безнадійно вдивлявся в завітряний бік.
— Містере Маккою, — нарешті урвав він мовчанку. — Миль за сорок звідси, на норд чи на норд-норд-вест на карті зазначено групу островів, острови Актеон. Які вони з себе?
— Їх там чотири, всі низько над водою, — відказав Маккой. — Перший, Матуері,— на південному сході, безлюдний, входу до лагуни немає. Далі Тенарунга. Там колись була жменя мешканців. Тепер, певне, всі вони відтіля вибрались. У кожному разі, шхуна там не пройде, хіба що човен — усього сажень глибини. Решта два — Вегауга та Теуа-Раро. Мешканців немає, береги дуже низькі, входу немає. Там шхуні годі пристати — запевна погибель.
— Що за морока! — в нестямі вигукнув капітан Девенпорт. — І людей немає, і входу нема! На якого ж чорта існують ці острови? Ну, гаразд, — гаркнув він, як роздрочений тер'єр. — На карті є ще ціла купа островів на норд-вест. Що про них скажете? Чи хоч один з них має вхід до лагуни?