— Отож-бо, — мовив Робертс. — Та й, урешті, навіщо розуміти тубільців? Адже що дурніша біла людина, тим успішніше прищеплює вона цивілізацію…
— І вкорінює в серця дикунів страх божий, — додав капітан Вудворд. — Можливо, що воно й так, Робертсе Либонь, і справді дурість сприяє успіхові білої людини і напевне один з її проявів те, що білий зовсім не розумі психології тубільців. Але певне й інше: білий повинен верховодити над тубільцями незалежно від того, чи розуми; він їх, чи ні. Це неминуче. Це вже судилося.
Одне слово, біла людина неминуча. Для дикуна вона втілення долі,— впав у слово Робертс. — Скажіть білій людині про перлину в якій-небудь лагуні, де мешкають десятки тисяч войовничих людожерів, і вона кинеться гуди не роздумуючи, взявши з собою яких п'ять-шість канаків-норців та дешевого будильника замість хронометра. Поїш прибудуть туди яким-небудь суденцем тонн на п'ять, аби лиш ходове, напакувавшися туди, як оселедці в бочку. Шепніть, що на Північному бігуні проявилася золота жила, і невгамовна біла істота вмент налагодиться в дорогу,і кайлом, лопатою, шматком сала та з найдосконалішими патентованими мисками промішати золото і, будьте певні, добереться й туди. Натякніть білому, що в самому пеклі, за розпеченою, як жар, стіною, можна знайти самоцвіти, — і містер Білошкірий вчинить наскок на пекло, зруйнує стіну, а старого сатану приневолить копати та довбати томлю. От що значить бути дурним і неминучим.
— А цікаво було б знати, що думає чорна людина про цю "неминучість", — сказав я.
Капітан Вудворд посміхнувся. Очі йому блиснули, немов він собі щось пригадав.
— Мені теж цікаво було б знати, що думали, а може, й досі думають тубільці Малу про одну неминучу білу людину. Той чоловік був з нами на "Герцогині", коли ми об'якорились там, — пояснив капітан.
Робертс приготував ще три порції "Абу-Гамеда".
— Це сталося вже тому років двадцять. Звався він Саксторф. Такого дурного чоловіка я не стрічав на своїм віку, але він був непохитний і неминучий, як сама смерть. Єдиний мав хист — умів надзвичайно влучно стріляти. Пригадую, як я з ним зазнайомився тут, в Апії, перед двадцятьма роками. Вас, Робертсе, тоді ще тут не було. Я заночував у готелі в голландця Генрі, там, де тепер ринок. Чи чували ви коли-небудь про того Генрі? Він був пачкар: таємно постачав зброю повстанцям. Потім продав свого гоголя, поїхав до Сіднея і рівно через шість тижнів загинув у бійці в якомусь шинку.
Але вернімося до Саксторфа. Одної ночі мені не давали гнати два коти, що розвели свої співи на подвір'ї. Я зіскочив з ліжка, взяв жбан із водою і підійшов до вікна. Аж чую — в сусідній кімнаті тож хтось вікно відчинив.
Гримнули два постріли, і вікно зачинилося. Не можу вам і сказати, як те все швидко скоїлося. Секунд десять, не більше: вікно розчинилося, два постріли з револьвера, вікно зачинилося. І він, той невідомий, навіть не поцікавився довідатись про наслідки. Він і так знав їх. Розумієте? Знав! Котячий концерт затих, а вранці на подвір'ї знайшли два задубілі трупи тих, що порушили нічну тишу. Мене це вразило, та й тепер дивує непомалу. По-перше, було темно, тільки зірки світили, — отже, Саксторф не міг прицілитись, по-друге, він стріляв так швидко, раз по раз, що обидва постріли сливе злилися докупи. Нарешті, він був певний, що влучив, і не потурбувався навіть у цьому пересвідчитись.
Через два дні після того він прийшов найматися до нас на шхуну. Я тоді був за помічника капітана на "Герцогині", що мала сто п'ятдесят тонн місткості. Ми вербували тубільців. Треба вам сказати, що в ті часи вербувати тубільців було не іграшки. Ми не знали жодних державних інспекторів, і ніхто з нас не міг сподіватися, що його захистить чи підтримає влада. Робота була важка, — або впораєшся, або тут тобі й смерть, — і, як справа повертала на зле, ми нікому не скаржились. Ми полювали на тубільців по всіх островах Південних морів, крім тих, звідки пас виганяли.
Одне слово, він з'явився на нашій шхуні і назвав себе Джон Саксторф. Невеличкий руденький чоловічок — руде волосся, шкіра, очі,— все руде. Нічим особливим він не визначався. Був безбарвний на вигляд, і здавалося, що й душу має таку саму безбарвну. Він сказав, що не має шеляга за душею і хоче стати на шхуну — за юнгу, за кухаря, за комірника чи за звичайного матроса, — за кого доведеться. Признавався, що не знає жодної з цих професій але хотів би навчитися. Мені він був зовсім не потрібний одначе мене так тоді вразили його постріли, що я поста вив його за звичайного матроса з платнею три фунти стерлінгів на місяць.
Він справді намагався, і то неабияк, чого-небудь навчитись, це я можу ствердити, та ні до чого не мав хисту. Він так розумівся на компасі, як я ось на приготуванні цього трунку, що нас пригощає ним Робертс. Стерном він орудував так спритно, що я через нього аж посивів. Ніколи я не одважувався доручити йому стерно, коли бувала хвиля бо для нього що плисти за вітром, що проти вітру — однаково було незбагненною таємницею. Він так і не на вчився одрізняти шкота від талі, плутав клівер із гафелем. Накажеш йому, бувало, спустити грот, не встигнеш І є ком кліпнути, а він уже спустив нок гафеля. Плавати не вмів зовсім, але тричі примудрився впасти за облавок. Одне тільки: він завше був веселий, не знав, що таке морська хвороба, і всякому готовий був прислужитися. Про себе, одначе, не любив розказувати. Так нічого ми й не дізнались, хто він такий, звідки. Життєпис його починався для нас відтоді, коли він заявився на "Герцогині". Де вів навчився так влучно стріляти, знали хіба лишень зірки. Ми тільки здогадалися з його вимови, що він янкі, а більше нічого не довідались.
Ну, а тепер перейдімо до самої справи. На Нових Гебридах нам не повелося. Завербувавши всього чотирнадцять тубільців за п'ять тижнів, ми, скориставшись із південно-східного вітру, попливли до Соломонових островів.
В ті часи, як і тепер, на Малейті можна було добре подивитися. Ми підійшли до північно-західної частини Малонти — Малу. Об'якоритися було важкенько — коло берега й далі в море простягліїся рифи, та ми щасливо їх обминули. Вибухом динаміту дали гасло тубільцям, що ми прибули й запрохуємо їх вербуватися. Три дні ми чекали. Ніхто по зголошувався. Правда, сотні тубільців підпливали до нас на своїх човнах, але тільки сміялися, коли ми їм показували намисто, перкаль, сокири та заводили мову про те, як гарно працювати на плантаціях Самоа.