Отоо! — тихо покликав він, і любов бриніла в йога голосі, любов світилась йому в очах.
Тепер, тільки тепер, в останню хвилину свого життя, назвав він мене цим іменем.
— Прощай, Отоо! — І щез під водою. Мене підняли тим часом на шхуну, і я зомлів у капітана на руках.
Так помер Отоо, — Отоо, що врятував мене замолоду, зробив з мене людину і врятував мене ще раз під кінець. Ми зустрілися з ним у пащеці в урагану, розлучились у пащеці в акули. Між цими подіями лежить сімнадцять літ щирої приязні. З певністю можу сказати, що ніколи ще чорний і білий не приятелювали так вірно, як ми. І коли справді Єговине око всевидюще, то не останнім у царстві його буде Отоо, єдиний поганин з Бора-Бора.
СТРАШНІ СОЛОМОНОВІ ОСТРОВИ
Безперечно, Соломонові острови належать до найнещасливіших у світі. Звісно, є ще й гірші місця на Землі,— але на кожного, хто прибув туди вперше і не може зрозуміти життя поза цивілізацією, Соломонові острови справляють враження страшне.
Справді, пропасниця та дезинтерія гуляють там безперестанку; повітря насичене отрутою, що призводить, аби їй тільки найменша ранка — злегенька, непомітно вдряпнуте на тілі місце — до тяжких хвороб та гнійних виразок. Кого з білих минула смерть на Соломонових островах, той звичайно вертається додому недужим, нездатним до життя калікою. Правда й те, що тубільці тамтешні й досі живуть дикунами, що вони велику мають охоту ласувати людським м'ясом і полюбляють складати колекції з людських голів. Як на них, це гідний слави вчинок, коли хто нападе на людину ззаду і так влучно цюкне її бойовим топірцем, що аж переб'є їй хребці нижче черепа. На деяких островах, як от на Малейті, і досі найдужче шанують того, хто може пописатися більшою кількістю вбивств. Людські голови ходять там за гроші, і найбільшу ціну мають голови білих. Часом кілька селищ місяць по місяцю складаються на винагороду, аж візьме її котрийсь одважніш вояк, принісши скривавлену свіжу голову білої людини.
Все це так, — а бувають же, проте, люди, що, який десяток чи й два років проживши на Соломонових островах, тяжко потім нудяться за ними. Хто хоче там довго прожити, той мусить бути тільки обережний — і, звичайно, посідати щастя. Крім того, треба належати до особливого гатунку людей: мати на собі тавро неминучої білої людини. То повинна бути людина, долею призначена панувати. Вона мусить з незвичайним спокоєм ставати навіч хоч з якими несподіванками, бути безмежно самовпевненою, твердо вірити в перевагу своєї раси, ніколи не сумніватися, що один білий завше може впоратися з тисячею тубільців, а в неділю — із двома тисячами. Власне, ці риси й зробили білого неминучим. І ще: білий, коли хоче бути неминучим, повинен не тільки гордувати іншими расами і високо нести себе, але й не мати багатої уяви. Не треба йому також зважати на звичаї, вдачу та психологію чорно-, жовто— й червоношкірих, бо ж не це допомогло білій расі вторувати переможний шлях на всій земній кулі.
Берті Аркрайт не належав до таких людей. Він був занадто чутливий, занадто нервовий, мав забуйну уяву. Він так захоплювався життям, так палко сприймав усе околишнє. Словом, натура його зовсім не пасувала до життя на Соломонових островах. їхавши туди, він таки й не гадав довго там прожити: п'ять тижнів, доки прибуде черговий пароплав, — цього, думав він, вистачить, щоб задовольнити цікавість до первісних форм життя, що охопила все його єство. Так принаймні казав він, хоча й іншими словами, туристкам, що їхали на "Макембо"; i ті дами мали його за героя: адже вони самі, як і личить цивілізованим мандрівницям, воліли знайомитися з Соломоновими островами з безпечної відстані пароплавних палуб.
На пароплаві їхав ще один пасажир, — на нього, одначе, жіноцтво жодної не звертало уваги. То був маленький, зморшкуватий чоловічок, засмаглий аж до кольору червоного дерева. Ім'я його в списку пасажирів ні про що не промовляло, але другим іменем його — капітан Малу — лякали дітей від Нового Гановеру аж до Нових Гебридів. Із праці дикунів і власного варварства, з пропасниці й злигоднів, зі снайдерівських куль та наглядацьких батогів нажив він собі мільйонів п'ять капіталу, що містився в запасах трепангів, сандалового дерева, перламутру, черепахової кістки, слонових горіхів, копри, в земельних ділянках, факторіях та плантаціях. В одному покаліченому мізинці капітановому більше було неминучості, ніж у цілому Берті Аркрайті. Але жіноцтво зважало більше на зовнішність, а Берті, нема що казати, був таки гарний на вроду.
Якось, розмовляючи з капітаном Малу в кімнаті для курців, висловив Берті охоту познайомитися з багатим на пригоди й небезпеки життям Соломонових островів. Малу зауважив, що бажання це мужнє й шляхетне. Та аж по кількох днях зацікавився він Аркрайтом, — тоді, коли цей молодий шукач пригод надумав показати йому свого автоматичного пістолета 44-го калібру. Берті спершу розповів, як пістолет наладовувати, а далі й показав, заклавши набої.
— Простісінька річ, — мовив він, одвівши цівку назад. — Бачите, ось я заклав набої і підняв гачок. Тепер треба тільки натискати на гачок, до восьми разів, якнайшвидше, та й усе. А ось, гляньте-но, запобіжник. Цим саме він мені й до вподоби. Цілком безпечний! Абсолютно! — Він вийняв набої і додав: — Тепер ви самі перекопалися.
Проробляючи різні маніпуляції зі своєю зброєю, він спрямував пістолета якраз капітанові на живота. Той пильно стежив за ним блакитними очима.
— Може б, ви одвернули пістолет кудиінде? — попросив капітан.
— Це ж цілком безпечно! — запевнив його Берті.— Я вийняв набої. Розумієте, він не наладований.
— Все одно, пістолет не іграшка.
— Та кажу ж вам, він не наладований!
— Дарма, одверніть таки цівку.
Голос капітанів був тихий і спокійний, але твердий. Він не відводив очей від зброї, поки Берті не одвернув її нарешті в другий бік.
— Закладаюся на п'ять фунтів, що він не наладований! — палко промовив Берті.
Малу похитав головою.
— Ну, то я доведу вам…
Берті приставив пістолета до скроні, от-от маючи, очевидячки, натиснути на гачок.
— Заждіть хвилинку, — спокійно мовив капітан Малу, простягаючи руку. — Дайте-но я гляну.