Віяв північно-західний мусон. По ночах пливли вони на південь, а завидна ховалися на самотніх, безлюдних острівцях або затягали човен у чагарник, коли приставали до великих островів. Нарешті дістались вони до Гвадалканару і попід берегом, а далі протокою Індіспенсебль підпливли до острова Флоріди. Тут вони вбили хлопчину із Сан-Крістобалю, голову сховали, а тулуб, руки та ноги спекли і з'їли. До Малейти лишалося тепер двадцять миль, але вночі сильна течія та мінливий вітер не дали втікачам дістатися до берега. На світанку вони були не далі як за кілька миль од своєї мети. Але на світанку прийшов і катер з двома білими на ньому. Білі не злякалися одинадцятії малейтян з дванадцятьма рушницями. Маукі та товаришів його одвезено на острів Тулагі: там жив великий білий, над усіма білими пан. Той великий білий пан присудив утікачів зв'язати, дати їм по двадцять ударів гарапником і оштрафувати на п'ятнадцять доларів кожного. Потім їх одіслали назад на Нову Джорджію; тут їм, поверх кари, всипано ще бубни і звелено знову працювати.
Тепер Маукі вже не був за служника. Йому наказано разом з іншими робітниками прокладати дорогу. П'ятнадцять доларів штрафу заплатили за нього ті білі, що від них він утік, але Маукі мав відробити ці гроші, тобто працювати окрім "умовленого" часу що шість місяців. А за вкрадений тютюн йому накинули додатково рік.
Три з половиною роки мусив він іще терпіти, поки прийде час вернутись до Порт-Адамса. Отож одної ночі украв він човна, переховався на острівцях у протоці Манінг, а тоді переплив її і подався крадькома попід східним берегом острова Ізабел. Уже на дві третини зблизився Маукі до рідного острова, аж тут спіймали його білі коло лагуни Меріндж. Тиждень по тому він утік від них і сховався в густому лісі. Ліси на Ізабелі були незалюднені, а всі бережани держалися вже християнської віри. Білі визначили тому, хто вловить Маукі, п'ятсот плиток тютюну в нагороду. Тим-то щоразу, тільки зближався Маукі до моря, щоб украсти човна, тубільці починали за ним ганятися. Гак пройшло чотири місяці, а коли нагорода виросла до І псячі плиток, його зловлено і повернуто до Нової Джорджа. Знов поставили його між робітниками, що прокладали дороги. Ну, а тисяча плиток тютюну коштує п'ятдесят доларів, і Маукі мав сам сплатити ці гроші, тобто працювати ще рік і вісім місяців. Тобто лише за п'ять літ міг він вернутися до Порт-Адамса.
Туга за рідним краєм дедалі зростала. Його зовсім не надила перспектива чотири роки терпеливо й тяжко працювати і ждати в покорі повороту додому. Тому знов спробував він утекти, і знову його спіймано. Справу розглядав сам містер Гевбі, уповноважений милової компанії "Місячний блиск", і засудив він Маукі, як невиправного. Компанія мала свої плантації і на островах Санта-Крус, що лежать за кількасот миль від Нової Джорджії. Туди підсилали звичайно невиправних із Соломонових островів. Відпровадили туди й Маукі, та він не доїхав. Шхуна стала на перепочинок у Санта-Анні, і вночі Маукі вислизнув з корабля, доплив до берега, украв у торговельного агента дві рушниці та ящик тютюну й перехопився човном до Крістобалю. Малейта була від нього на північ, п'ятдесят чи шістдесят миль відтіля, але, доїхавши до протоки, Маукі зазнав нового лиха: на його човник налетів шторм і відніс назад до Санта-Анни. Тут агент упіймав його, закував у залізо і держав, доки шхуна вернулась із Санта-Крусу. Обидві рушниці агент собі повернув, але за тютюн Маукі повинен був рік відробляти. Словом, шість іще літ треба було працювати для компанії.
Прямуючи до Нової Джорджії, шхуна зупинилась у протоці Марау, на південному сході Гвадалканару. З кайданами на руках Маукі кинувся в воду, досяг берега і схопи вся в лісі. Шхуна пішла далі, але місцевий агент компанії "Місячний блиск" пообіцяв тому, хто зловить утікача, тисячу плиток тютюну. Тубільці привели Маукі, і рахунок його збільшився ще на рік і вісім місяців. Він ще раз, доки прийшла шхуна, опитувався втекти, цього разу вже вельботом, знову-таки захопивши ящик агентового попону. Та вдарив з північного заходу шквал, викинув Ного на берег Уджі, тубільці-християни відняли в хлопця попон і відвели його до тутешнього агента "Місячного блиску". За тютюн — ще рік роботи! Всього — вісім років з половиною.
— Що ж, доведеться відіслати його на Лорд-Гоу[29],— постановив містер Гевбі.— Там живе Бунстер, хай собі позмагаються. Побачимо, хто кого: Маукі Бунстера чи Бунстер Маукі. Але чи так, чи сяк, а ми виграємо.
Коли вийти з лагуни Меріндж на Ізабелі і попливти за компасом просто на північ, то миль через півтораста можна побачити над водою береги Лорд-Гоу. Це — коралове кільце, миль із півтораста в обводі, завширшки кількасот ярдів, а підноситься воно над водою подекуди футів на десять. Всередині прослалась величезна, багата на коралові рифи лагуна. Ні географічно, ні етнографічно Лорд-Гоу не належить до Соломонових островів. Це атол, тим часом як Соломонові острови походження вулканічного. Та й живуть на Лорд-Гоу полінезійці, а на Соломонових — меланезійці. На береги Лорд-Гоу ще й досі прибуває багато полінезійців із заходу, пливучи своїми вузьконосими човнами за південно-східним пасатом. Певна річ, що пасат північно-західний наносить сюди й меланезійців.
Білі не заглядають на Лорд-Гоу, чи, як інакше його звуть, Онтонг-Джаву. Туристське агентство "Томас Кук і Син" не продає туди квитків, і туристи не знають навіть, що є такий острів на світі. Білих місіонерів і тих там немає ні одного. П'ять тисяч тамтешніх тубільців — народ тихомирний, супокійний, що живе справді таки первісним життям. Але не завжди мали вони теперішню відразу до війни. Лоції засвідчують їхню ворожість та підступність. Авторам лоцій не відомо, певне, про подію, що спонукала мешканців атолу цілком змінити свою вдачу. Кілька років тому вони напали на великий корабель і вирізали всю команду, опріч самого лише другого помічника. Той чоловік, випадково лишившися живим, сповістив про пригоду своїх білих братів і з трьома купецькими шхунами вернувся на Лорд-Гоу. Капітани ввійшли кораблями просто в лагуну і взялися проповідувати євангелію білих. Проповідь полягала в тому, власне, що вбивати білих людей мають право лише білі ж таки, а нижчим расам це заказано. Шхуни ходили по лагуні, руйнуючи все, як є. На вузькому піскуватому кільці ніде було сховатись, бо лісу там нема. Тубільці, скоро котрий показався, падали від куль. Села попалили, човни потрощили, курей та свиней порізали, нарешті найдорожчий для острів'ян скарб — кокосові пальми — порубали впень. Упокорення тривало щось із місяць. Потім шхуни пішли собі, але жах перед білою людиною залишився глибоко в душах тубільців, і вони більше не важились чинити їй зло.