— Хто це? — мимоволі спитав Твердохліб, хоч одразу й пошкодував за свою нетактовність.
Вона глянула на портрет, так ніби хотіла пересвідчитись, чи справді про цього чоловіка питає Твердохліб, трохи помовчала, пройшла до столу, змахнула з нього невидимий пил, тільки тоді озвалася:
— Юра. Юра Швачко.
— Швачко? Але ж і ти — Швачко?
— І я Швачко.
Вона глянула на Твердохліба так, що в нього відпала будь-яка охота розпитувати. Однаково ж вона більше не скаже нічого. Коли хочеш щось відкинути, треба забути, не згадувати, не говорити. Його професія — розпитування. Прокляття професії! Наталка ждала розпитувань, вся напружившись, він відчував напруженість кожної клітини її тіла, проклинав себе за дурну цікавість, мовчав, і в неї настала розслабленість.
— Ти сідай,— сказала вона.— Сідай посидь, а я поставлю чай. У мене тут кухня є. Все маленьке, як міні-спідниці, але все є.
Тільки тепер Твердохліб звернув увагу ще на одну особливість цієї кімнатки. Скрізь: на столику, на підвіконні, на підставках попід стінами було безліч радіоприймачів, магнітофонів, програвачів, радіокомбайнів, і все якісь не знані Твердохлібові системи, прекрасне оформлення, мабуть, висока досконалість і ще вища ціна. Він знов не стримався і спитав, хоч знов мав каратися після Наталчиної відповіді.
— Це що — все твої премії? — спитав він.
— Еге ж, все премії,— відповіла вона, але не сказала "мої", тільки слово "премії" вимовила з притиском і метнула на Твердохліба такий погляд — хоч провалюйся крізь підлогу. Перекриття тепер бетонні — не провалишся. Твердохліб боязко пройшов побіля радіокомбайнів, схилився над приймачем на журнальному столику. Ленінградський. Перший радянський, переносний, стереофонічний, вищого класу. Твердохліб простяг руку, щоб доторкнутися до тумблерів, але злякано відсмикнув її. Слабував технічним кретинізмом — далі молотка, ключа й зубила в техніці не пішов. Коли Ольжич-Предславський надумав купувати для Мальвіни машину і постало питання, хто її водитиме, Твердохліб відмовився категорично. Міг водити тільки трамвай. Бо йде повільно і по рейках. Щоправда, потім виявилося, що машину купують не їздити, а для перепродажі втроє дорожче, але то вже було згодом, коли Мальвіна досхочу познущалася з його технічного кретинізму.
Нечутно вслизнула до кімнати Наталка, стала порядкувати з чаєм.
— На маленькому столику, не заперечуєш? — спитала вона.
— Дякую. Може, не треба? Зайвий клопіт для тебе.
— Який там клопіт? Ти з цукром чи як?
— Взагалі без цукру. Вранці з медом.
— В мене мед з села! У мене все з села, хоч сама, бач, киянка,— вона засміялася, мабуть, згадавши, як пробувала обдурити його, вигадуючи байки про своє київське походження.— Сідай уже. Ти ж, мабуть, у тих приймачах не дуже, хоч скільки роздивлятимешся?
— Не дуже,— сказав він, сідаючи в крісло, і тільки тепер помітив, що в Наталки заплакані очі.
— Ти плакала?
— То з дощу.
— Ні, плакала.
— Ну, плакала! А тобі що?
— Може, я... Поміг би...
— Поміг? — вона засміялася гірко й болісно.— Чим же ти поможеш? І хто поможе? Може, оті? Ввімкни приймач — то тільки й чуєш: ракети, мегатонни, першін-ги, емекси... Хто поверне втрачену людину? Хто замінить і чим, і чи можна замінити. Он ти бачив його портрет. Юрин портрет. Не казала тобі нічого, бо не хотіла. Але ти побачив. Юри немає. Тільки прізвище в мене — ось і все. А як він не хотів умирати! Вже й руки охололи, а серце билося, билося, і він дивився на мене, наче казав: не здавайся, Наталко, не піддавайся! Тридцять чотири роки — і вмер.
— Від чого він умер? — тихо спитав Твердохліб.
— Білокрів'я. Я обходила всіх професорів, усе не вірила, не хотіла вірити. І всі розводять руками. В людини виходять з ладу якісь регулятори — і тоді це починається. У кожного може початися, але не в кожного псуються оті регулятори. Де вони, скільки їх, як вони там зчеплені між собою, від чого псуються,— наука ще не встановила.
Тому люди вмирають і ще довго вмиратимуть, бо наука зайнята тим, як їх убивати.
— Ти не зовсім справедлива щодо науки.
— А що мені твоя справедливість? Ти подивися на його обличчя, на його очі! Але не почуєш його голосу, не взнаєш, які в нього були руки, який він був увесь... А я? Дурепа, сільське дівчисько, яке провалилося на іспитах до театрального. Опинилася на "Імпульсі", сиділа на підготовчих курсах, а в голові принци, лицарі та ще хіба танці.
Коли Юра прийшов на курси читати якусь лекцію, я ні лекції його не слухала, ні його не помітила. А що він мені? Невисокий, підстрижений, голос тихий, ввічливий — все: "Будь ласка!", "Прошу!", "Я вас слухаю!". Хіба цим зачаруєш вісімнадцятилітню дівчину, у якої в голові самий вітер! А він мене помітив одразу. Побачив, яка я дурна, на якому небі літаю, і став спускати мене на землю, і так уперто, що я зненавиділа його, а він не відступався. На курси — то він випадково. Раз прийшов — і все. Але якось умів знайти можливість, щоб мене побачити. На вісім років старший за мене, а не помічалося. Був одружений, але хіба я тоді могла зрозуміти? Лише через рік, коли я вже закохалася в Юру і коли він сказав, що розлучиться заради мене, я вжахнулася: а що скажуть моя мама? Не я, а мама! На щастя, в нього не було дітей, і щось там розладналося в їхній сім'ї. Дружина відпустила його легко, хоч як можна було відпускати такого чоловіка? Скільки в ньому було сили, енергії, який веселий був завжди, скільки друзів! А як усе встигав! Ходив на секцію вільної боротьби, грав у теніс, волейбол, катався на ковзанах, плавав, їздив на конях. У радіотехніці, може, був геній, та хіба тільки в ній! Не було запитання, на яке б він не відповів, не було книжки, якої не читав, привчив мене слухати не тільки джаз, а й Бетховена, читав мені поетів... Нам тоді дали оцю гостинку, і вночі, коли вже всі спали, ми сиділи отут біля вікна і тихенько співали: "Коли розлучаються двоє..." і "Не пробуждай воспоминаний". Це все він неначе передчував страшний кінець нашої любові. Той рік перший він писав мені листи, і в них — про любов. "Для твоєї любові я надто грішний. Просто я люблю тебе. Люблю... як радісно писати мені це слово, і стає так гарно, гарно від того, що люблю. Воістину найпрекрасніше з усіх слів, а ще прекрасніше воно, коли лунає музикою з коханих уст..." Дівчата казали мені потім. "Не треба було берегти ті листи, і він би не вмер..." Які дурниці!