Південний комфорт

Страница 73 из 98

Загребельный Павел

— Як ви сказали? — перепитала Наталка. Темно-синє волохате пальто і такий самий берет, треба сказати, вельми личили їй, попри всю стандартність цього вбрання, і Твердохліб почувався досить непевно поруч з цією молодою, вродливою і незалежною жінкою.— Дім Артемихи? А хто це така?

Твердохліб став мимрити щось про українське барокко, про кам'яниці Лизогуба в Чернігові і в Седневі, але вона не схотіла слухати.

— Це ви що — навмисне?

— Я? Що саме? Не розумію вас, Наталю.

— Ще й як розумієте! Морочите мені голову, вважаючи мене хтозна й ким! Немає того, немає сього! Розвалене, знищене, зруйноване... Ну й що, як немає? То я маю сидіти і плакати? Разом з вашим професором і з вами? Я знаю таких малахольних! Вони готові все зупинити, аби тільки зберегти якийсь камінець... А людям ніде жити! А людям треба жити! Ви про це знаєте?

— Ну... Ви не можете вважати мене...

— У вашого професора, мабуть, хороми, то йому...

— Малометражка,— не дав їй договорити Твердохліб.— А він, між іншим, визволяв Київ.— Не став казати, що його батько теж визволяв Київ і тільки тому далі не пішов, бо не мав на чому йти.— А що ми знаємо про цих людей?

Але на неї не впливало ніщо. В ній об'єдналися: жінка, робітничий клас, суспільне становище і ще те, чого не міг знати Твердохліб. Наталка просто вибухнула:

— Ах, він визволяв! Визволяв, щоб законсервувати, зробити суцільним музеєм? А ви б могли жити в музеї?

— Я вас не розумію, Наталю,— спробував боронитися Твердохліб.— До чого тут музей, жити?

— А як ви думали? Щось робити людині, то вона має десь жити? Якось жити! Вам легко: ви людей запроторюєте до тюрем, а там хай собі... А коли не тюрма?

— Наталю! Не можна так жорстоко. Чому ви думаєте, ніби ми тільки те й робимо, що запроторюємо?

— А що ж ви робите? Роздаєте шоколадні медалі фабрики Карла Маркса?

Він ніколи не думав, що в ній приховано стільки зневаги, злості й несправедливості.

— Слухайте, Наталю. Ви несправедливі. Ви...

— Я несправедлива? А ви? На якому ви небі! Побували б ви в мене на прийомі, послухали, що кажуть люди!..

— Саме цього я хотів...

— Ах, ви хотіли! Ну, що ж...

Вони опинилися на пристані, вигляд холодної дніпровської води, такої ненависної Твердохлібу, знетямив його, він умовк, весь напружився, але Наталка не вловила в ньому зміни, її обурення не мало меж, де там помічати чиїсь настрої?

— Морочите мені голову своїми професорами! Знайшли дурненьку!..

Вона висмикнула в нього свою руку, різко повернулася і пішла через вулицю, мало не потрапивши під КамАЗ з причепом, який грюкотів з Подолу.

На тім боці кинула йому через плече невпізнанно злим голосом:

— Не смійте йти за мною! Ідіть на ці свої!.. Вперто знущалась з його неіснуючого Києва. Яка

несправедливість!

У нього на роботі був досить старомодний стіл з ще старомоднішим товстим склом на ньому. Під скло Твердохліб запихав папірці з адресами, телефонами, прізвищами. Своєрідне довідкове бюро. Ще зберігав там два аркуші з передрукованими думками великих людей.

Перша думка Паскаля: "Всі тіла, небесна твердь, зорі, земля і її царства не варті найнікчемнішого з умів, бо він знає все і самого себе, а тіла не знають нічого. Та всі тіла, взяті разом, і всі уми, зібрані докупи, і все, сотворене ними, не варте єдиного пориву милосердя — це явище незрівнянно вищого порядку".

Друга думка Володимира Ілліча Леніна: "Коли мова йде про розподіл... думати, що треба розподіляти тільки справедливо, не можна, а треба думати, що цей розподіл є метод, знаряддя, засіб для підвищення виробництва".

В хвилини сумнівів, нерішучості, а то й безвиході він знов і знов перечитував ці слова і знаходив у них порятунок, вказівку, засторогу, надію. Але це було тоді, коли йшлося не про нього, а про інших. А тепер прийшов на роботу, згадав учорашнє, стало тяжко і страшно за себе, за свою безпритульність, спробував знайти втішення в улюблених висловах і з жахом пересвідчився, що не може цього зробити. Милосердя він мав виявляти до інших, сам не сподіваючись на нього ні від кого, то на що ж міг сподіватися? Що ж до справедливого розподілу, то йому відміряно повною мірою. І ким же? Представником робітничого класу, гегемоном, керівною силою, так що ні поскаржитися, ні обурюватися, ні сподіватися на злагіднення присуду. Пролетаріат, як каже Савочка, вже давно втратив сором'язливість і бере йому належне "железной рукой".

Але Твердохліб невдовзі мав переконатися, що був несправедливий щодо людської породи. Наталка подзвонила ще до обіду наступного дня після свого вибрику на пристані. Твердохліб не встиг вимовити свого "Твердохліб слухає", як почув її сміх і голос, хоч і без ноток провини, але зате добрий-предобрий.

— Я вже знаю, що це ви,— сміялася Наталка.— А ви мене впізнали?

— Та... впізнав.— Він поводився з нею обережно, щоб не сполохати.

— Пробачте мені за вчорашнє!

— Ну, що ви.

— Пробачте, пробачте! Я вчора була дурна, і зла, і сама не знаю яка... В мене цей тиждень друга зміна, хочете зустрітися на наступному тижні?

— Коли я вам не набридаю...

— Ще не встигли! Ми з вами обоє такі, що не занудьгуєш: то ви втікаєте, то я... Давайте на тому тижні. Який день ви найбільше любите?

— День? Власне, дні всі однакові... Це для зручності їх названо...

— Знаю, знаю! Зараз ви прочитаєте мені лекційку! А все ж: який день? Неділя, середа, субота? Мені, наприклад, подобаються всі дні жіночого роду. А вам?

— Ну, коли вже подумати... Мабуть, вівторок... Це, здається, єдиний день, коли в установах люди щось роблять.

— Один день? Оце здорово! А в нас — усі шість і в дві зміни, а в кінці місяця штурм, в кінці кварталу паніка, в кінці року кінець світу! А у вас лише один вівторок?

— Власне, це не в нас... Хоча й у нас не всі... Субота й неділя — вихідні конституційні, понеділок — розкачка після вихідних, вівторок — щось можна зробити, середа — це вже втома, четвер — готування до п'ятниці, п'ятниця — готування до вихідних, яка вже тут робота?

— По-моєму, ви так ведете в нас слідство. І не видно вас і не чутно, на всю п'ятирічку, мабуть, розтягти хочете?

— Ми не можемо заважати людям працювати. Та й передові методи тут не застосуєш.