— Я не так сказав... Не те мав на увазі.— Вони якраз переходили площу з урядовим будинком, що нависав над ними тисячотонною сірою колонадою.— "Ваш", тобто вашого об'єднання "Імпульс"... Я саме це хотів...
— А в об'єднанні, думаєте, всі золото? Вісім тисяч чоловік — і всі ах-ах? Аби ж то! А цей Борисоглібський... Потайний... Потайний... Тишком-нишком... Та ну його!
Ви там копаєте ці телевізори, то докопайтеся і до Бори-соглібського... Куди ви мене ведете?
— Я ж казав: на Андріївський узвіз.
— А що я там не бачила?
— Ну... Ця вулиця ніби заново народилася... Всі будинки реставровані, вони стали такі, якими були при своєму народженні... Воскресіння вулиці до 1500-річчя Києва.
Наталку, здається, ніщо вже не цікавило після її несподіваного спалаху, але за останні Твердохлібові слова вона вчепилася.
— А ви брали участь у святкуванні 1500-ліття?
— По телевізору.
— І ніде не були?
— Мене, мабуть, забули запросити.
— Ну, а на стадіон? Невже ви не могли дістати квитка?
— Там було жарко, а я не люблю спеки.
— Та ви смішний!
— Я це знаю.
— Ну, не сердьтесь. А я — так і на урочистому засіданні, і на стадіоні, і на прийомі в міськраді. Уявляєте: в залі засідань поставили довгі столи — і всі гості...
— Ви ж депутат міськради.
— Думаєте, всі депутати там були? Десять, може, двадцять... Гостей же скільки! З Москви, Ленінграда, з усіх союзних республік, з усіх наших областей, з ЮНЕСКО. Головуючий проголосив тост за робітничий клас Києва, назвав і мене...
— Я б теж вас назвав.
— Ви, мабуть, оратор?
— Ні, я художник.
— То це ви так розмалювали тут будинки?
Вони вже йшли вниз по Андріївському узвозу. Оновлений старий Київ. Ожилі будинки, мов воскреслі люди. Впізнаєш — і не впізнаєш. Обриси, фасади, карнизи, вікна, колір...
Твердохліб не дивився на будинки — дивився тільки на Наталку. Може, він справді мав стати художником? До того ж тільки портретистом і тільки жіночим. Адже бувають жіночі кравці, перукарі. Але ні! Був надто далекий від грубої реальності цих професій, хотів мати справу з ніжними, майже невловимими барвами, якими намагався схопити непередаваність ніжної Наталчиної шкіри, теплої, еластичної, пружної, атласної, шовковистої, крізь яку ніби просвічувалася навіть душа. Хто дарує жінкам цю шкіру і чому згодом так жорстоко відбирає, підмінюючи якимсь шкураттям? Наталка не давала часу задумуватися.
— А це що? А це? А це?
— Ви ж киянка.
— То й що? Хіба можна знати весь Київ?
— Треба.
— А коли я з Бобрика?
— Ну... В цьому немає нічого такого...
— Ага, такого! Вам треба, щоб неодмінно чистокровна! Хай і в норі десь живе, на якійсь Мишоловці або на Лисій горі, а вранці виповзе, обтруситься — і вже ось вона! Париж і Лондон!
Тоді несподівано:
— Мені подобається, що ви такий задуманий. Чи, може, ви переживаєте?
— Переживаю?
— Ну, дружина десь удома сидить, а ви тут... Гуляєте...
— Вона не сидить... Будьте певні: не сидить.
— А що ж вона робить?
— Не сидить! — повторив він уперто.
— Ви злякалися, що я читатиму вам мораль? А що ж ми поганого робимо? Ходимо, дивимось, говоримо... Хіба заборонено?.. І нічого такого... Правда ж? Мені подобається ще, знаєте, що?
— Що ж саме?
— Те, що ви не нахаба. Це тепер така рідкість! Нахаби тепер модні. їх розплодилося, знаєте, скільки! Коли я почула, що ви слідчий, я злякалася. Думала: хам, грубий, безжалісний чоловік. Не хотілося на вас і дивитися. А тоді щось підказало: дурна, він не такий! Тепер бачу. А це що за будинок?
Йому було легко з нею. Відлетіли кудись літа, турботи, обов'язки, переживання, взявшись за руки, безжурні, мов діти, вони забули про все на світі, якась летюча сила підхопила їх і несла вниз по узвозу, далі, далі, від Андріївської церкви з її неповторним барокко, яким захоплювався навіть співець бароккального латиноамериканського життя Карпентьєр; від Замкової гори, що костру-батилася правобіч своїм незграбним тілом, понівеченим, ніби поплутані історичні згадки про неї; повз дім Булгакова, де жили колись народжені письменницькою уявою Турбіни і чимось схожий на Твердохліба не пристосований до життя добрий і наївний Ларіосик; повз відреставровану корчму, яка видавалася осередком високої цивілізації порівняно до темних під'їздів, де похапцем розпивають "банку на трьох".
Старі камені, сонце і золото, зелене листя і шерех підошов по тротуарах. Щоб збагнути це місто, не досить гуляти отак по його вулицях, сидіти в кімнатах, дзвонити по телефону, дивитися у вікно, не досить декорувати свою уяву картинками, взятими напрокат з довідників, вітрин, фотографій, листівок, навіть з картин Пе-трицького, Глущенка, Шишка чи з кінофільмів Довженка "Щорс" або "Арсенал". Київ треба розглядати не знизу, не з дна вулиць, а згори, з пташиного польоту, з несподіваних точок, і тоді відкриється безмежне диво, м'які лінії, таємничі падоли, старі загадкові будинки, несподівані, як крик, як тихий спів, як дитяче личко. Це місто має свій стиль духу, який приваблював геніїв і загарбників, задумливих мислителів і великих бунтівників. Тут були хозари й угри, князі Олег, Святослав, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах і Юрій Долгорукий, Батий, Плано Карпіні, араби, візантійці, легендарний апостол Андрій і Богдан Хмельницький, Сковорода, Пушкін, Гоголь, Шевченко, Бальзак, Ференц Ліст, декабристи, Кибальчич, родина Ульянових...
Дух Києва. В чому він, де?
— А це що за будинок? — вирвала Твердохліба з роздумів Наталка.
— Це колишній дім Балабух. Власне, тут два будинки. Один — вісімнадцятого, другий — дев'ятнадцятого. Ба-лабухи — один з відомих купецьких родів Києва, як і Стрільбицькі, Сухоти, Коробки. Судячи з цих будинків, вони мали не тільки гроші, а й смак. Тепер тут кафе "Запоріжжя". Всередині стилізація під козацький побут, зовні так, як було сто й двісті років тому. Будинки ожили, як оце...— він завагався, але ж набрався сміливості і додав: — Як оце я...
— А хіба ви вмирали?
— Можна сказати: майже...
— Ага,— засміялася Наталка,— тепер ви ждете, щоб я спитала, хто ж це вас оживив? Так?
Твердохліб мовчав засоромлено.
Вони йшли вже по вулиці Жданова в напрямку Поштової площі, до Дніпра, на простори, в безмежність — що може бути прекрасніше! Станція метро виникла на їхньому шляху несподівано й недоречно. І не станція, а просто спуск під землю, східці, бетон, якась неприємна оголеність. Твердохліб спробував перейти на другий бік вулиці, але Наталка не захотіла.