— Очевидно, це надзвичайно цікаво,— промимрив Твердохліб, неспроможний одірвати погляду від портрета Наталії Швачко,— але не для мене. Даруйте, але...
— Ви завжди такий суворий? — не стрималася Жанна.
— З незнайомими.
— Майте на увазі, що суворість найчастіше переходить у занудність.
Вона не мала ніяких підстав боятися працівників прокуратури, тому могла говорити, що думає.
— Дякую, я зважу на ваше застереження,— сказав він, а тоді несподівано для самого себе (бо для Жанни всі його забаганки були однаково несподіваними й закономірними) спитав:
— Ми могли б для початку побувати в цій "Фараді-2 А"?
— Будь ласка. Третій цех у правому секторі.
Як усе просто. Можна б сказати: жорстоко просто.
Твердохліб не міг зрушити з місця. Ні захвату, ні збентеженості, ні високих переживань. Тільки страшенна байдужість до всього минулого життя огорнула його, якась прірва в душі, чорна порожнеча, і водночас стало тужливо за тим минулим, яке вже ніколи не вернеться і не збагатить, не освятить своїми болями, стражданнями, втратами, але й радощами, піднесенням духу всього того, що маєш перейти, твого майбуття, твоїх надій.
— Що ж ви? — здивувалася Жанна.— Йдемо, чи як?
— Йдемо, йдемо, дорога дівчино,— болісно усміхнувся Твердохліб. А сам подумав: "Коли б ти знала, куди я йду, на яку страшну невідомість і на яку муку!"
Цех — як будь-який сучасний цех. Безмежний світлий простір. Лінії столиків. Дівчата в блакитних накрохмалених халатах і вишуканих очіпках, ніби з реклами паризьких мод. Закуток для начальника цеху, конторки майстрів, щити для об'яв, для інформації, закликів, навіть для інтимного. Квіти теж між дільницями, між столиками, на столиках. Скільки тут працює? Сотні, тисячі? І як упізнати ту, кого знайшов і втратив, і чи це справді вона, чи омана?
Жанна познайомила Твердохліба з начальником цеху. Молодий, лобатий, як генеральний директор, вродливий, розумний — видно вже по очах.
— Що вас цікавить? Будь ласка.
Твердохліб не мав права на розгубленість. Не так службово, як особисто.
— Знаєте що? — сказав він.— Всього я оглянути не зможу. Та чи й треба? Покажіть мені дільницю Наталії Швачко.
— Швачко? Ну, вона в нас знаменитість. Депутат міськради, делегат комсомольського з'їзду, найкращий бригадир в об'єднанні...
— А взагалі? — зовсім по-дурному спитав Твердохліб, вмить приревнувавши Наталю до всього світу.
— І взагалі теж. Та ви побачите,— бадьоро запевнив його начальник цеху, йдучи поперед Твердохліба й Жанни.
Казати, що вони дійшли, прийшли, потреби не було. Півтора чи два десятка столиків, стелажики для інструментів під лівою рукою, короткі спалахи електропаяння над платами мікросхем, точні рухи, напружені постаті, схилені голови, делікатні доторки тонких пальців, гострі погляди,— у всіх усе однакове, але його погляд виокремив тільки одну, його очі полетіли туди, куди мали полетіти, його увага й зацікавленість зосередилися тільки в одній точці, там, де починався цей закодований невпинний процес. Твердохліб, як сновида, йшов до першого столика, начальник цеху, вважаючи це цілком природним, теж ішов слідом, тримаючись поштиво на такій відстані, щоб мати змогу пояснювати, але й не заважати. Жанна затрималася десь між дільницями, бо тут її функції вичерпувалися.
Твердохліб ішов до столика бригадира дільниці Ната-лії Швачко, дівчини з монументальної Дошки пошани і з його туги й самотини, впізнав її одразу ще більше, ніж на портреті, вже не мав ніякого сумніву, дивився на неї невідривно, уперто, тяжко, аж вона відчула той погляд і метнула очима на цього настирливого чоловіка, але тільки на невловиму мить, а тоді знов на плату, до тих майже невидимих точок, на яких треба зробити щось невловиме і передати плату далі по лінії, натомість беручи нову, яку послужливо вже штовхає невидима рука з віконечка позад тебе.
Твердохліб підійшов упритул до неї і тим самим голосом, що тоді в магазині на Хрещатику, тихо промовив:
— Це ви. Я вас упізнав.
Вона мовчала. Тільки руки її, як йому здалося, заметалися ще швидше.
— Я ждав, ждав вашого дзвінка...
Вона знов метнула на нього погляд і промовчала.
— Але так і не діждався. Начальник цеху вже наближався.
— Скажіть хоч що-небудь,— попросив Твердохліб.
— Ви заважаєте мені працювати.
Він не сподівався навіть на такий подарунок. Махнувши рукою на пристойність, попросив начальника цеху, який наблизився вже на відстань небезпечну:
— Жанна десь загубилася. Ви могли б її запросити сюди?
Той охоче пішов виконувати прохання, і Твердохліб знову мав кілька хвилин.
— Я знайшов вас абсолютно випадково,— сказав він Наталці,— але тепер... Тепер уже я...
Вона стенула плечима.
— Ви відволікаєте мою увагу.
— Пробачте. Я розумію всю недоречність... Але ви могли б... Я можу вас знайти поза роботою.
— Я ж сказала...
Слова не важили. Вона могла говорити будь-що. Оті три фрази, якими Наталка, власне, відганяла Твердохліба, лунали для нього як тричлен прихованої прихильності. Не могла ж вона бути такою жорстокою, щоб не відчути його страждання і його безнадійного ждання. Будь-яка жінка могла б, але не вона! Вірив у це безпричинно і нез'ясовно, а може, тільки хотів вірити?
Начальник цеху вів Жанну. Навіщо? Нікого йому тут не треба!
— Ви вже познайомилися? — Начальник став між Твердохлібом і Наталкою.— Це ваша передовиця. Найкращий бригадир об'єднання Наталя Швачко. А це, Наталю, слідчий прокуратури товариш...
— Твердохліб,— Твердохлібові довелося виручати начальника.
— З прокуратури? Ха-ха!— знов зблиск погляду і вся увага на те, що роблять меткі руки. Твердохлібові стало кривдно.
— Нічого смішного,— голосом ображеного хлопчика промовив він.— От візьму і викличу вас...
— Наталю не викликають*— пояснив начальник цеху.— Вона депутат, її запрошують.
— Здається, ваш генеральний директор теж депутат? — поцікавився Твердохліб.
— Верховної Ради республіки.
— А от з ним я говорив мало не годину. І, до речі, не про недоторканість.
Він сказав зовсім не те, що треба, не вміючи втягнути Наталку в розмову, і від цього почувався зовсім нікчемним і нещасним. Дівчина, мовби зрозумівши його стан, кинула йому рятівне коло, втрутившись у їхню балачку.