Так він і отримав своє прізвисько. Кум усім значливим і Король над рештою, над людьми закону теж. Кумував і королював, і царствію його не видно було кінця. Він пережив і прискіпливість фінінспекторів, і виступи обурених громадян у пресі,— його ніщо не зачепило, був невловимий і невразливий, не мав нічого, крім чотирьох емальованих величезних каструль, з якими півроку щодня з'являвся на Житньому ринку і щедро наділяв своїми дарами всіх тих, на кого впала його благодать. Молодому слідчому Твердохлібу належало розплутати те, чого не вдавалося зробити нікому.
Переповнений свіжими знаннями, які мерщій рвався застосувати на ділі, він міг тоді з безумною зухвалістю взятися за будь-яку справу, тому не злякався легенд, якими оповита була постать Кум-Короля, не став по нитці розплутувати таємничу запону, що прикривала святенницький лик цього чоловіка, а вдарився напролом, відважно, сміливо і в такій же мірі бездумно. Він пішов на Житній ринок, прилаштувався в хвості черги до Кум-Короля, терпляче вистояв, поки всі "свої" одержали те, що хотіли, і щойно хотів розтулити рота, щоб попросити чогось і собі, як над ним пролунало лагідно, але твердо:
— А вас, добрий чоловіче, бачити не довелось.
— Хотів би вашої капусти,— спробував підладнатися під його тон Твердохліб.
— Хай бог простить, але вам не можу.
— Я ж стояв у черзі.
— Бог простить.
— У вас же он ще повно.
— Все заказане. В мене своя клієнтура.
— А може, я хочу в цю вашу...
Кум-Король прикрив повіками очі, мовби хотів одо-кремитйся і від Твердохліба, і від того світу, посланцем якого він тут був.
— Хай бог простить, та скажу вам, добрий чоловіче, що моя продукція вас не інтересує. Можете зразу казати, звідки ви: з міліції, з торгової інспекції чи й ще звідкіль?
Довелося зізнаватися. Перший тур виграв Кум-Король. Але Твердохліб уже не відступався.
— Коли ви кінчаєте свою... продукцію? — спитав Воздвиженського.
— Як випаде. Можу й до закриття базару ждати своїх людей.
— А сьогодні у вас як? Я б хотів навідатися до вас додому.
— Знаєте куди? — на всяк випадок поцікавився Кум-Король, хоч у цьому запитанні вчувалося більше насмішкуватості.
— Знання належить мені за посадою.
— Посада у всіх одна,— зітхнув Кум-Король.— Усі чоловіці, і всі під богом...
Він жив на куренівських затиллях, у самих глибинах, де кінчалися всі вулиці й завулки і починалося царство садів, городів, диких заростей і ще дикіших людей, які ховалися за високими дерев'яними парканами, рилися в землі, мов кроти, крали з міського водопроводу воду на поливання, крали електроенергію для своїх теплиць і оранжерей, крали добрива на станціях, землю і перегній у квітникарстві, вирощували квіти, полуниці, зелень, садовину і люто захищали все вирощене від куренів-ської малечі, яка за інтернаціональним звичаєм перебувала у стані постійної війни з власниками садів. Твердо-хлібове дитинство минало саме отут, всі куплені мамою штанці дерлися саме на оцих парканах і на цьому гіллі чужих яблунь і груш, глиняні присадисті хатки з червоними дахами запали в його свідомість, як перший і найтривкіший образ Києва, як його початок, бо все те, що було вгорі над Куренівкою, всі оті квартали кам'яних величезних будинків, собори, палаци, монументи сприймалися вже як продовження, доповнення оцього буйного зеленого світу таємничих проростань і ще таємничіших людей, яких ти ніколи й не бачив, а тільки чув їхні злі голоси, а іноді й голосів їхніх не чув, саме лиш гарчання псів на ланцюгах.
Згодом він зрозумів, які неповні й хибні були його дитячі уявлення про Київ, збагнув і осягнув велич і глибину свого міста, та однаково перші дитячі враження так міцно вросли в душу, що мали позостатися там назавжди.
Може, зринули б вони з глибин душі й того дня, але з дитинства ми пам'ятаємо тільки літо і сонце та хіба що зрідка зиму з снігами, а тоді стояла надворі пізня осінь, сумно засльозена холодними дощами, і Твердохліба пронизало холодне здригання від цих куренівських вод і від їхньої невпинності, безнадії і безжальності. Невже йому тепер судилися тут тільки ці безжальні, мов з того світу, холодні води? А були ж такі теплі, безконечні дні дитинства на Куренівці, повні сонця, безжурності, байдикування і бешкетування. Він пам'ятав, як мама купила йому на Подолі білу матроску і синенькі трусики, і як він пишався тою матроскою, і як розірвав трусики, залізши на чужу грушу і стрибаючи з неї від гарчання страшного чорного пса. Плакав тоді від горя за роздертими трусиками і згодом, як згадував ту білу матроску, щоразу хотілося плакати. Вже відтоді нічого білішого й чистішого не знав. Тепер малюки, здається, й не носять матросок, а тільки імпортні маєчки з намальованими на грудях виродочками, які вигадав американець Дісней. Історія одвіку повторюється, хоч і в комічному вигляді, як зазначив геній. Колись світ завойовували тучі безжальних залізних вершників, і дикі орди розповзалися по зеленій прекрасній землі, як весняна вода по луках, а тепер так само розповзаються по планеті ці виплоди хворобливої торгашеської уяви, перед якою безсилі кордони, уряди і навіть голоси пращурів, які завжди переважали все на світі.
А може, світ встановлює для себе саме такі закони, за якими він розвивається найдоцільніше? І він, Твердохліб, крихітна піщинка в цій гігантській світобудові, теж має підкорятися невблаганним законам і покірливо приймати все, що випадає на його долю?
Бо й справді.
Тоді була матроска, а тепер коли й не маєчка з безглуздими звірятками з Лос-Анджелеса, то імпортні костюми, тоді була дитяча безтурботність і безжурність, а тепер Абсолют закону, і всі вчинки, навіть позасвідомі, підпорядковані тільки йому, і життя вже належить не тобі, а Обов'язку, коли ж так, то забудь про все, відкинь спогади, позбудься минулого, відкинь сентименти й пристрасті, будь холодний, як оцей осінній дощ, який зриває останні листки з дерев, безжально оголює світ, виказує всю його беззахисність, непривабливість і... вперту непоступливість.
Твердохліб довго шукав потрібний йому номер. Вулиця, на якій він значився, кривуляла серед баюр і калюж, іноді втікала мало не до Оболоні, тоді йшла зигзагами, садиби розбігалися з неї, дощ, плямкаючи своїм холодним ротом, ковтав будинки, двори, цілі дільниці з десятками номерів, сюди б не молодого недосвідченого слідчого, а такого героїчно-настирливого археолога, як Вікентій Хвойка, що зумів колись докопатися під Кирилівською горою і до оріньяку, і до трипільської культури. А Твердохліб ніяк не міг відшукати сімдесят четвертий номер.