— Ви хотіли знати, чи відмовився б я від надання свого прізвища моїй дитині? — навпростець поспитав Твердохліб.
— Не так різко, не так... ідеться не про відмову, а...— Ольжич-Предславський в'янув перед очима, линяв од бундючності й самоповаги, оголювався, малів, пропадав.— Я ж казав тобі... Ти чоловік розумний...
— На жаль, ніякий наш розум тут не зарадить,— вирішивши бути до кінця відвертим і безжальним, сказав Твердохліб.— І наша розмова, на жаль... Ви ж прекрасно знаєте, що в Мальвіни ніколи вже не буде дітей... Чи то згубний вплив Азії, чи постійні аборти — не знаю... Даруйте за відвертість...
— Надія завжди присутня в житті,— без свого звичайного апломбу мовив Ольжич-Предславський.— Ми всі повинні... Хіба тобі не хотілося б мати нащадків? І кому не хочеться?..
Він майже випрошував у Твердохліба цієї безнадійної надії, але що той міг?
— Я теж не проти надій,— сказав він.— Але що я можу?..
— Мені хотілося, щоб ваше життя ввійшло в норму.
— І мені теж.
Норма, норма... Де вона, в чому, яка для кого?.. Твердохліб знизав плечима, змахнув спроквола рукою. Ольжич-Предславський, вичерпавшись у своїх династичних проблемах, теж не мав більше сили вести розмову.
Додому поверталися мовчки.
Знов дикі зарості, чіпкі кущі дерези, таємні покидища сміття, яке недбайливі жителі звалювали на історичні схили,— не вірилося, що це Київ, але варто було озирнутися — і вічне місто знов чарувало тебе своєю спокійною красою.
Мабуть, краса — найвища з істин, тому так прагнуть до неї люди у всі часи. Може, саме тому несвідомо, але цілком закономірно він і обрав собі фах. Бо покликання юриста — істина. Вияснювати, прояснювати, докопуватися до суті. Кріт істини. Слідчі риються в житті, як кроти в луговині. Надбудови звинувачень, підозр, запитувань, допитувань. Штольні впертих мовчань, крутійства, нещирості, брехні, підступів, крізь які він щоразу вперто пробивався, щоб забачити далеке, іноді аж до недосяжності, світло виходу, бо той вихід звався: істина. Він ішов до істини, як Мойсей через пустиню, як правовірний до Мекки, як Скотт до Південного полюса, а Корольов до космосу. Головне для людини — подолати всі найза-плутаніші лабіринти брехні. Так вважав Твердохліб, а ще вважав, що досі тільки те й робив, що вибирався з цього заплутаного лабіринту, а насправді?
Насправді виходить, що він вглиблювався в нього більше й більше, заплутувався безнадійніше і безнадійніше, аж до остаточної безвиході. Розмотував чужі клубки, а сам обснувався, мов личинка шовкопряда. І на роботі, і вдома. Суцільна обумовленість, залежність, неволя. Безкарно ніщо не минає. Абсолютних істин у житті знайти незмога. Найточніше мислення рано чи пізно виявляється неточним. Толстой сказав колись: "Нельзя жить подробно". Може, й справді? "И всюду тайною раздавлен человек"?
Додому тесть і зять прийшли змовниками, спільниками і водночас супротивниками й ворогами до могили.
Але про це ні один одному, ні світові. Мовчазна угода, скріплена порядністю.
Власне, ніхто й не допитувався, про що вони говорили того вечора, тільки Тещин Брат, нудьгуючи, вперто никав довкола Твердохліба, поки врешті наважився, підморгуючи і граючи всіма піратськими зморшками свого обличчя, спитати наздогад буряків:
— Що — політичний заповіт?
— Не зрозумів,— справді не розуміючи нічого, трохи спантеличено сказав Твердохліб.
— Ну, перед зняттям і так далі. Старі слони передчувають свою смерть. Ну, слони йдуть на родові кладовища, а слони, так би мовити, політичні намагаються укласти заповіти. Не всім стачає кебети, багато з них так і відсіваються попелом, а хто розумніший — той пробує якось борсатися. Мій свояк — чоловік не без розуму. Сина не має, дочка пішла не туди, от він і вибрав зятя. Поки не зняли — передати естафету.
— Знову ж не зрозумів,— дивуючись цим балачкам, сказав Твердохліб.— Про яке зняття може йти мова? Як взагалі можна зняти вченого? Звідки, з чого?
Тещин Брат поглянув на Твердохліба з неприхованою співчутливістю.
— Гай-гай! Молодий чоловіче! Невже ви й досі не знаєте, що зняти можна всіх? Демократичне суспільство дає для цього необмежені можливості. Всі хочуть всього, а коли так, тоді не існує ніяких святинь, авторитети вмирають, здібності не беруться до уваги, найбільші уми можуть бути відправлені на пенсію, найталановитіші організатори заміщені примітивами, посередність витіс-нює генія,— і ніхто цього не помічає, бо все відбувається в рамках закону. Але кому я кажу? Хранителеві закону?
Він усівся на килимі, підпер плечима книжкову шафу, недбало змахнув рукою собі за спину.
— Класики! У мого шуряка вся квартира набита класиками! А що в них? Самі слова. А в нас — діла. Я, для прикладу, пускав три заводи, керував п'ятьма: давав продукцію, виконував плани, сприяв технічному прогресу. Колись вважався авторитетом у галузі вакуумної техніки. Насоси і таке інше. Природа не терпить пустоти. Торрі-челі і майбутнє людства. Так я вважав, поки був молодий. Тепер знаю одне: тебе знімуть або не знімуть...
— Звання людини не зніме ніхто,— зауважив Твердохліб.
— Звання не знімуть, а посаду відберуть. А що чоловік без посади, без влади, без впливу? Оболонка. Пустота. Кінець і безнадія.
— Ольжич-Предславський не лякається цих примітивних знять-перезнять,— маючи на увазі вже й не тестя, а самого себе, сказав Твердохліб.— У нього страх усього людства: позбутися спадку, втратити надії і майбуття. Чи не цього хочуть усі оті політичні діячі, які лякають Радянський Союз то новими різновидами бомб, то новими конструкціями ракет? Я розумію свого тестя, сам перебуваю в такому самому стані, хоч, може, й не виказую цього...
І тут Твердохліб не втримався і розповів Тещиному Братові про їхню розмову з Ольжичем-Предславським, розповів, хоч не мав на те права, хоч і знав, що Тещин Брат уже давно цілковито занурився в болото пліток, пересудів, смакувань, зловтіхи: мовляв, того зняли, а того пересунули, а того засунули, а того зсунули. Своєрідний спосіб відплати світові за власні кривди.
Тещин Брат усе вислухав, поспівчував, похвалив Твер-дохліба за реалізм і розважливість, ще трохи посидів, тоді посунув далі в своїх безцільно-безнадійних блуканнях по професорській квартирі і, звичайно ж, не втримався, розповів усе своїй сестрі, і теща, лишаючись до кінця людиною делікатною, вночі не стала тривожити Твердохліба, але вранці влучила хвилю, горнучи до грудей свої тонкі руки, зашепотіла: