Всі слова Савочки — звичайне лицемірство, яке так утруднює зрозуміння суті його справжніх думок і намірів. Головне правило: не наживати ворогів серед підлеглих, тому жодної різкої фрази про своїх, говориться тільки те, що тобі хочеться почути, приємність для дружніх вух, для дружнього слуху, начальство існує для того, щоб створювати щасливу атмосферу.
Так Твердохліб опинився в кабінеті Савочки, де мав відбутися сеанс великого хитрування.
Невтаємничений нічого б не помітив за сонними очицями, нічого й не вловив би ні на широкому Савоччиному лиці, зовні байдужому і непорушному, ні в незграбній постаті, що не знала різких рухів і виразних жестів. Але Твердохліб, попри його позірну неуважність і хронічну відсутність жвавості розуму, виразно бачив, як все у Савочці міниться, пересмикується, перегулюється, кажучи словами великого поета. Брижа. Ракова шийка. ГГявко-подібні корчі не матерії і не духу, а натури, чи що. Ні того, що зветься людськими почуттями, ні мозку для мислення. А що почуття, що мозок? Яка від них користь? Хитрощі замінювали Савочці все. Зараз Савочка щосили вдаватиме неймовірну симпатію до Твердохліба, повагу і задоволення від взаємного співробітництва і нинішнього щасливого спілкування. Він теж має належно зіграти свою роль, щоб у цьому кабінеті запанувала атмосфера довір'я і взаємного захоплення. Єдність — ось наш ідеал.
Очі Савоччині пурхали понад Твердохлібом і поза Твердохлібом, вони бачили те, що для простих смертних приховане й недоступне, однак між тим загадковим пурханням і буденністю вимовлених слів контраст і неспівмірність були вражаючі:
— Кріпко мене прихопило. Здоров'ячко дає пробуксовки.
Традиція не порушувалася. Скарги на здоров'я, самоприниження, кілька лестивих слів на адресу співрозмовника і непомітний укольчик, шпичечка, загорнута в обцук-рену вату. За усталеним сценарієм Твердохліб мав би трішки поспівчувати Савочці, але непомітно, зате гаряче вихваляти здоров'я, енергійність і подиву гідну працьовитість свого начальства.
Але він мовчав. Гідність і стриманість проти крутійства. Хтось же повинен їх виказати?
— Та в нас не похворієш! Не похворієш. З реанімації довелося вискакувати.
Твердохліб мав сплескувати в долоні й демонструвати подив. Але він не демонстрував. Терпець урвався навіть Савочці.
— Синок, а все через тебе, до речі.
Про це Твердохліб здогадувався, тому вважав недоречним виявляти подив. Він сидів на диванчику, всадовлений туди Савочкою (диван — привілей начальника відділу, власне, привілей Савочки, бо тільки в нього у кабінеті навіть серед начальників відділів), гнув і перегинав у пальцях конторську скріпку, яку машинально захопив зі свого кабінету, спокійно дивився на Савочку, а в голові набридливо крутилося: юриспруденція, юрис, юрис, пру-денція, поведенція, западенція, індульгенція, чепухенція.
— Зі мною все гаразд,— сказав він, щоб спекатися набридливої гри слів.— Я в порядку.
У Савочки роздулися ніздрі. В передчутті поживи чи від гніву? Однозначної відповіді не було.
— Синок, до твого відома: тебе хотіли розбирати на партбюро.
— Мене? Розбирати? Але ж Семибратова немає в Києві.
— У Семибратова є заступник.
— Нечиталкж?
— Ну, ти ж його знаєш. Але я люблю гармонію. У нашому відділі не можна допустити відхилень.
— Це натяк? — спокійно поцікавився Твердохліб.— Але я не відхиляюся. Не відхилявся.
— Не довести до кінця доручену справу — це відхилення.
— Ніякої справи не було. Підозра — це не справа. В руках у Савочки виникла газета. Звідки і як — таємниця. Фокус. Цирк.
— Ось нарис про столичного слідчого. Читаємо: "У Юрия Даниловича есть замечательное для следователя качество: имея минимум данных, строить далеко идущую версию". Чув? "Далеко идущую". При мінімумі. Є запитання?
— Запитань немає,— сказав Твердохліб і почав розповідати Савочці про Кострицю. Коли дійшов до п'яти карбованців, які платять професорам за кожну консультацію, його зупинено досить рішуче:
— А я працюю за саму зарплату і не скаржуся. Сиджу на діючому вулкані мало не голяком, а поскаржитись нікому. Що є гвоздь нашої діяльності? Порядок і ще раз порядок. Є сигнал — треба перевірити. Сміливо й самовіддано. На красиві очі дивитися не можемо. Людина для нас тільки в минулому, бо корінь усіх злочинів там. Злочинець приходить у день сьогоднішній після злочину. Отже, те, що сьогодні, відкидаємо безпощадно. Без м'якотілості інтелігентської, железной рукой. А ти, синок, піддався інтелігенції. Інтелігенція ж — штука заплутана.
— А ми хіба не інтелігенція? — поцікавився Твердохліб.
— Ми? І ми, і ми. Управлінська. Контролююча. Пере-віряльницька. Ми — над усіма, а не всі над нами. Тому ряди наші треба зміцнювати, а не розхитувати.
— Ви не звертали ніколи уваги на моє прізвище.
— А що прізвище? Дим і забобон. Тяжкий спадок наших малописьменних предків. Через прізвище треба вміти переступити. Коли ти Остолопов, то що — і генералом не можеш бути? А коли Мальчик — то зась бути міністром?
— Я Твердохліб і хоч зрідка все ж таки можу виявити твердість.
— Ось і виявляй. У ділі. На користь нашому відділу.
— А коли на користь істині?
— Ти в школі де сидів? — пролунало несподіване запитання.
— Ну, як це — де?
— На якій парті? На передній, на задній?
— Посередині.
— Середина — це ядро. Основа. Що є наша служба — виконання обов'язку чи випендрювання? Відданість справі — тільки так. Здібності — що? Хто визначає, які вони? А відданість — велике діло. Ініціатива й здібності — це прекрасно, але вони не повинні виглядати докором іншим. Я дивуюся. Ти такий старанний працівник — і мало не дійшло до партбюро. Може, ти засидівся в слідчих? Дамо тобі старшого слідчого. Ти в такій сім'ї, таке оточення. Дивуюся, чому ти досі не доктор юридичних наук?
— Я й сам дивуюся,— мляво усміхнувся Твердохліб. Так пожартували, й обом ніби відлягло од серця.
— Давай я переговорю з Ольжичем-Предславським, він же міг би підштовхнути, де треба!
— Я вас прошу. Тільки ніяких просьб, і взагалі... Я цілком вдоволений своєю роботою і своїм... У кожного є свій рівень. І не турбуйтеся щодо того мого... не знаю, як і сказати... У всякому разі, запевняю вас, що не маю наміру подавати заяву, переходити до іншого відділу, скаржитися... Нечиталюкові ж я сказав усе, що думаю про його дії і поведінку. І ще можу сказати. Завинила, мабуть, моя вічна поступливість, мій надмірний спокій. Спокійні люди не змінюються? Але спокій може бути тільки зовнішній. А в душі в кожного дрімають сили часом такі, про які не знаєш і сам. Гамлет у другій дії говорить про свою слабість, а в четвертій заявляє, що в нього є воля, сила. Чоловік не може бути плаский, як фреска в соборі.