Колонка з водою стояла в дворі, все інше — ще далі, слово "кухня" для Твердохліба було тоді так само не знане, як невідкриті райські землі для Гамлета. Просто під дверима кожної з кімнат шумів, перериваючись, примус або ж мовчки пускав хмари кіптяви запацьоре-ний керогаз, а вже на них кипіло й булькало те, що мало наситити вічно порожні шлунки малечі і вдовольнити малопомітні потреби дорослих. Барак стояв неподалік від трамвайного парку імені Красіна, здається, він і належав саме до трамвайних володінь, принаймні більшість його мешканців працювали в депо, для малечі це було найпершим місцем розваг і зацікавлень, які з часом ставали й зацікавленнями життєвими, хоч по той бік вулиці, під самою Кирилівською горою, у депо був надзвичайно грізний суперник — стадіон "Спартак". Але стадіон улітку відлякував своєю неприступністю, суворими контролерами, пихатими спортсменами, грізними написами: "Суворо заборонено" і ставав демократичним тільки взимку, коли там заливали каток і шерех ковзанів зливався з хрипінням радіо, яке розтрушувало з гучномовців модні мелодії з отих не відкритих ще для Твердохліба земель. Трамвайний парк, самі трамваї відкриті були для них тепер о будь-якій порі року. Твердо-хлібова мати (мама Клава, як вони звали її) працювала в депо прибиральницею трамваїв — чистила, мила, шарувала вагони зсередини після першої години ночі до світанку. їхній сусід Андрій Сергійович працював вагоновожатим. Батько Твердохлібів Петро Федорович в депо не пішов, а влаштувався десь на заводі у воєнізовану охорону, може, щоб пропадати ночами, як і мама Клава, а може, тому, що вирізнявся серед усіх чоловіків барака. Не тим, що воював, що мав два ордени і багато медалей, воювали всі, і нагороди мали всі, Андрій Сергійович, їхній сусід, мав аж чотири ордени, бо цілу війну добував фашистських "язиків". Але Петро Твердохліб повернувся з війни без ноги, яку заміняв йому рипучий протез, і це одразу ставило його над усіма, і Федько, навчившись говорити і довідавшись про таку річ, як хвастощі, гордовито копилив губу перед малечею: "А мій тато — інвалід!" Інвалід війни — лунало гордо.
Батько, здається, не вельми переймався своєю інвалідністю і своїм геройством. Ходив на свої чергування, повертався додому, гладив дітей по голівках, тихо сидів, курив, випивав "наркомівську норму", спав. Мабуть, його спокій передався згодом і Твердохлібові, перейшов у спадок. Зате мама Клава відзначалася непосидючістю домового. Ночі цілі вигрібала купи сміття з трамваїв, чистячи й прибираючи, не могла зупинитися і вдома, вилизувала в кімнаті кожну порошинку, мало не щодня мила вікна, підлогу протирала двічі й тричі на день, дивувала своїм поклонінням перед чистотою не тільки власну родину, а й увесь барак, бо ж усі зусилля мами Клави здавалися марними, щойно ти виходив за двері кімнати й опинявся у безмежному загальному коридорі. Коридор нагадував міжнародні води світового океану, куди господь бог ось уже мільйони років сипле всілякі космічні уламки, тисячі кораблів викидають еверести сміття, Америка затоплює сотні застарілих атомних човнів, а японці десятки тисяч контейнерів з радіоактивними відходами, ядерні випробування сіють радіоактивний попіл, а міжнародні хижаки, як каже Ольжич-Предславський, розсіюють свою безмежну захланність. Щоправда, тоді Твердохліб ще був далекий і від Ольжича-Предславського, і від міжнародних вод, і від морського права. Бруд і засміченість коридора його не вражали, він не поділяв гніву мами Клави, яка сварилася з* сусідками, дорікаючи їм за нечупарство, коридор йому подобався саме таким: з купами мотлоху, старими меблями, розбитими ящиками, таємничими калюжами, іржавим залізяччям, примусами й керогазами і навіть запахами — диму, сажі, бруду, праної білизни, простої їжі, цигарок і дешевих одеколонів, якими збризкувалися чоловіки після гоління, а дівчата перед тим, як іти на танці.
Не маючи куди застосувати всю свою енергію, мама Клава кидалася на підробітки. Ходила прибирати чужі квартири, приносила іноді трохи грошей, іноді щось смачне: хліб з маслом, якісь консерви, тоненьку вермішель, копчену рибу, ковбасу. Брала с собою Клавку, коли Твердохліб підріс, стала брати і його. Тоді він довідався, що кияни не всі однакові й не всі живуть у бараках. Є кияни звичайні, як Твердохліби і їхні сусіди, а є особливі, люди з достатком, щоб не вживати слово "маєтні". Перший жив на четвертому поверсі, займав одну кімнату, як і вони, але не в бараці, а в світлій просторін, загадковій своєю пишнотою квартирі. Один — на таку кімнату! Старий, ледве човгав, був, як казала мама Клава, "завбазою", кімната здивувала Твердохліба дикою захаращеністю і тіснявою, в ній стояло три чи й чотири довгі столи, самі столи, тільки під стіною тулилася вузенька розкладайка для господаря та коло грубки був дощаний ящик, у який мама Клава двічі на тиждень (в зимову пору) наносила з сарайчика у дворі антрациту і дров. Столи всуціль заставлено химерними скляними посудинами, які мама Клава мала щотижня протирати від пилу. Зі стелі звішувалося кілька величезних світильників з поначіплюваними на них такими самими склянками, як і оті посудини. Господар урочисто-зляканим голосом пояснював малому: "кришталь". Що воно і навіщо, Федько збагнути не міг, але запам'ятав назавжди й назавжди зненавидів і саме слово, і шанобливість, з якою воно вимовляється деякими людьми. Попід столами в старого напхано було мішків, ящиків, коробок з борошном, крупами, макаронами, між ними круглилися крутими боками бідони, сулії, великі пляшки, над усім цим багатством літала цілими роями міль, Федько відмахувався од неї, крутив головою, чхав, а господар вдоволено хихотів і заспокоював малого:
— Не бійся, вона харчова. Це не та, що штани їсть. Штани твої зостануться цілі.
Ходили вони туди недовго. Старий злодюга чи то вмер, чи то кудись переїхав, чи, може, втрапив до в'язниці, мама Клава не пояснювала нічого, а тільки одного разу Твердохліб опинився вже не в кімнаті з "кришталем", а в професорській квартирі, в глибини якої не наважувався й ступнути, закляк у передпокої, завішаному картинами, вперто стояв там, не піддаючись на ласкаві вмовляння доброї, гарної професорші, соромлячись узяти в неї з рук дорогі цукерки з намальованими на обгортках ведмедиками,— був сам ніби дикий ведмедик, неприручений, непривчений ні до таких гарно вбраних, ласкавих жінок, ні до картин на стінах, ні до цукерок у мальованих обгортках. Вони знали тільки один сорт цукерок — "подушечки", злиплі в грудку, чотириста грамів, які щомісяця одержувала на свої продовольчі картки мама Клава. Замість цукру. Батько своїх цукрових карток не отоварював, заміняв чимось іншим, а мамині "подушечки" малеча з їдала за один вечір, запиваючи чаєм і згадуючи потім ще багато днів згодом.