Старші хлопці лежали навколо Замшілої брили. Один з них простягнувся на сонці, позіхнув, як собака Бодрі, і сказав:
— Ой друзі, кінчається літечко, кінчаються й вакації. Скоро вже знову до школи.
Малий Пітьока тинявся поруч. Він грався з батогом — обплітав його витким стеблом березки. Як почув хлопцеві слова, так і батога з рук упустив. Пітьока зсунув на білому лобику бровенята й видивився на старших хлопців: це ж і його батьки ладяться віддати до школи.
Хлопчаки помітили, що в Пітьоки похололо на душі, та й ну його залякувати.
Бенце, найбільший хитрун, зараз же взявся малому баки забивати. Він навіть і не поглянув у бік хлопчика, ніби з товаришем вів розмову, але таку, що мала нагнати Пітьоці чималого страху.
— Ей ти, дурню, в тебе душа з переляку, либонь, у п'яти сховалася. Більш не вештатимешся коло гусей — стоятимеш у школі навколішки на кукурудзі.
Пітьока закляк на місці. А хлопцям тільки того й треба. Переглянулися, стригнули один по одному очима. Кожен міг сказати про школу щось жахливе.
— Нехай би та школа згоріла! Ото б я радів! Торік довелося зазнати в ній лиха. Учитель загадав дві сторінки. Коли ж за хвилину я не зміг вивчити напам'ять, то відлупцював мене так, що й досі чухаюсь.
— То ще нічого,— брехав далі інший,— але хто не знає "а-бе-ве-ге-де, ледареві попаде!..", того поставлять у куток стояти на одній нозі доти, поки павук не заснує йому павутиною ніс.
— А коли до класу зайде вчитель, то відразу має бути так тихо, щоб чути, як мухи бринять. Як забалака хто — тому дають щиглика. І тоді вже може йти собі.
Пітьока прислухався до страшних розмов, наче до слів смертного вироку.
Тоді хлопці заговорили просто до нього.
— Гей, Пітьоко! Правда, що й ти уже підеш? Уже й тебе віддадуть до школи, га?
— Так,— пхикнув переляканий Пітьока.
Хлопці сміялися, верещали-реготали.
— Але ж до школи дозволять тобі ввійти тільки тоді, якщо принесеш у зубах кістку,— сказав один.
— А коли вже тебе візьмуть туди, то можеш попрощатися з білим світом,— напускав хлопчикові туману інший,— бо навіть матір'ю тобі буде не та, що була.
Раптом якийсь безпритульний собака наполохав пташине царство. Гуси загелготіли, мов на сполох, і знялися на крила.
Хлопчаки підхопилися, похапали дрючки і — до гусей. Та третій ще встиг кинути Пітьоці:
— Щоб ти знав, пуцьверінку! Лиха буде та година, коли тебе вирядять до школи. Затямиш її, ой як затямиш! До нових віників пам'ятатимеш.
Пітьока залишився сам-самісінький.
Він подивився услід хлопчакам, що, весело посмішкуючись, погнали гусей.
Ніколи ще Пітьоці не було так лячно. Він тільки лупав очима та руками розводив. У вухах дзвеніли незрозумілі слова: "Кістку принеси в
зубах..." Згадалися ті величезні кістки, що їх інколи виорювали із землі плугом. Та ще й ті, що їх на полі обсідають мухи...
"Мухи бринять... Щиглика дають... Леле, що воно таке? Либонь, щось страшне..."
Пітьока не плакав, а тільки пильно придивлявся до всього. Навколо цвіли сокирки та Петрові батоги. На стерні пробилася буйна зелена трава; гострі пшеничні стернини після дощу поламалися і вже не кололи ніг.
Зненацька пригадалося: "Можеш попрощатися з цим світом, бо і матір'ю буде тобі не та, що була". На Пітьоку мов жаром сипнуло.
Оглянувся на Замшілу брилу. Біля неї завжди гралася дітвора. Навколо був густий дерен, укритий квітами. Там і дерева кидали більшу тінь. Туди збиралися на раду навіть птахи. Пітьока прожив там найщасливіші дні.
Сумними очима хлопчик оглядав брилу; такої не знайти більше по всій околиці. Колись давно прикотила її сюди Тиса. Старі люди кажуть, що і в прадавні часи брила була така, як і сьогодні.
Якщо Пітьока піде до школи, то невже ж ніколи більше не побачить Замшілої брили? Та й іншого не побачить? Пітьока обійшов всі милі йому місця. Пройшовся попід акаціями, що росли над яром. Навесні він збирав тут калюжницю і плів з неї ланцюги. А під Великдень тут сила-силенна фіалок, навіть трави з-поміж них не видно.
Побрів Пітьока і на ту місцину, де росте щавель. Ще й зараз тут густо червоніло стебелиння достиглого щавлю.
Хлопчина подумки вже тепер прощався з любими місцями. Хоч тим тішився, що не зараз ще з ними розлучатися.
Так жив Пітьока день відо дня, а голову йому облягали гадки, навіяні балачками старших хлопців. І він дедалі тривожніше чекав того дня, коли піде до школи.
Батько Пітьоки в далекому Галалборському лісі вигодовував жолудями поміщицьких свиней. Він зрідка навідувався додому. І от одного вечора батько сказав:
— Жужо, чи не пора вже нашому синові до школи?
— Сільський староста дав оголосити барабаном[1], що завтра починається навчання.
— Ти ж поведи хлопчину до школи, чуєш?
Прислухаючись до розмови батьків, Пітьока тремтів зі страху. А батько і мати зійшлися на тому, що конче треба, аби хлопець навчився читати-писати. Не хотіли лишати сина таким темним, як самі. Бо вони обоє ніколи не ходили до школи. Одне виросло на Надьлазькому хуторі, друге — в Бережському лісі. Вони й не відали, що таке школа. Пітьока гірко подумав: "А я добре знаю, що то воно таке!" Але сказати про свій страх не зважився.
Ой, якби батько, ця наймогутніша, найміцніша і найкраща в світі людина, заглянув до синового серденька, то ніколи б не віддавав його до школи.
Другого дня вранці, ще навіть не розвиднілося, батько встав, перекинув через плече набиту торбу і подався до лісу.
Саме під таку пору Пітьока звик прокидатися на одну тільки хвильку, поки батько поцілує його, але тепер навинулася на думку школа — і сон вмить утік. Куди вже там спати, коли отаке страхіття на тебе чигає!
І мати вже не лягала, а вилася коло сина. Та даремно озивалася до нього, розпитувала — цього разу він як води в рот набрав.
Пітьока чув, як стискається йому серце, коли тільки здумає про вчителя, про уроки, про щиглика, про кістку...
А як згадав хлопчина, що треба вже із світом прощатися, пройняв його справжнісінький циганський піт. І Пітьока таки став прощатися. Зібрав свої іграшки. Спочатку взяв пращу. Батько зробив її з шкіри та гарно виплетеної шворки, ще й оббив жовтими цвяшками. Вже ніколи Пітьоці не здаватиметься праща такою красивою.